До мрії – з однією валізою: нова історія виїзду з ТОТ Запорізької області
Виїхати з дому – щоб знову почути і відчути його навколо себе. Зробити вибір між малою Батьківщиною і великою. “Запорізький центр розслідувань” продовжує публікувати історії тих, хто виїхав з окупації. Вони різні. Але сьогоднішня – про те, як після важкої дороги здобути найдорожче
Золоте південне сонце, безкраї простори Каховки і запах свіжої городини. Аліна – з маленького містечка Запорізької області, Кам’янки-Дніпровської. Це край, відомий своїми овочами. Саме звідси походять славетні, налиті солодким соком томати, які були на столах усієї України.
Більшість населення завжди займалася тут вирощуванням ранніх помідорів та огірків. І навіть початок війни тут сприйняли як нещасний випадок у теплицях…
Ми тоді з родиною прокинулися від звуку вибуху. Не зрозуміли, що це. В місцевих чатах почали писати, що можливо, це вибухнув котел в теплицях фермерів. На цьому і заспокоїлися.
Лише за декілька годин містяни дізналися, що відбувається.
Вранці дізналися, що то була ракета, яка впала у двір одного з будинків в місті. В новинах сказали, що почалася повтомаштабна. Моторошно про це згадувати. Досі здається, що все це неправда, і це кадри страшного фільму, який ось-ось закінчиться, або що це сон, і ти зараз прокинешся, і все буде як раніше. Робота, дім, сім’я…
Аліна та її сім’я, як і більшість українців тоді, сподівалися, що все це ненадовго. Тим часом життя у Кам’янці-Дніпровський входило у ритм бойових дій.
Тоді ми вірили, що через кілька днів це все закінчиться. Але над головою все частіше пролітали ракети… Вночі ховалися від них у підвалі, вдень спали.
Через кілька днів продукти в місцевих магазинах розібрали. Постачання нових не було: в Василівці вже йшли бої. Врятувало одне: громада об’єдналася.
Люди згуртувалися, почали пекти хліб на місцевій пекарні. М’ясо, молочну продукцію купували в магазинах місцевого підприємства. Там ще можна було розрахуватися карткою через термінал. Якісь продукти возили з Каховки, там були гуртові склади. Всі допомогали один одному: сусіди, родичі, друзі. Ця ситуація дуже згуртувала всіх.
3 березня 2022 року Кам’янку-Дніпровську окупували. Прості беззбройні люди намагалися завадити загарбникам. Вони перекрили дорогу до міста. Але сили були нерівні: місцевих мешканців розігнали за допомогою світлошумових гранат.
Важкі машини, танки великими колонами поїхали по місту… Проїхали всі адміністративні будівлі, повісили свої прапори. Було дуже страшно думати, що буде далі.
А зміни були невідворотні. Минуло трохи часу – і на ТОТ зник український мобільний зв’язок та інтернет.
Одного ранку ми прокинулися без інтернету і без зв’язку. Ми не могли зв’язатися з родичами, дізнатися, що відбувається на підконтрольній Україні території. В голові зовсім не вкладалося, що в наш час взагалі таке можливе!
Згодом зв’язок з’явився: окупанти привели російського оператора та інтернет-провайдера. А влітку 2022-го почалося найстрашніше. Окупанти з берега Кам’янки-Дніпровської почали обстрілювати Нікополь.
Пам’ятаю, коли це сталося вперше. До цього в місті було тихо. Іноді було чутно автоматні черги, але казали, що то окупанти тренувалися. А тут ввечері повітря розрізав голосний звук. Згодом ми дізналися, що це були “Гради”.
З того часу тиша закінчилася.
Ми навчилися розрізняти на звук “Гради”, “Смерчі”, снаряди, вихід чи прихід (зрозуміло, що з Нікополя також стріляли у відповідь). Дуже часто окупанти влаштовували провокації і самі обстрілювали окуповане місто. Потім в місцевих телеграм-каналах розповідали, що то ЗСУ з Нікополя стріляє по мирним людям.
Район, у якому жила Аліна, став одним із найбільш обстрілюваних. Тож вона з донькою вирішила виїздити з Кам’янки-Дніпровської.
Їхали ми не з перевізником, а зі знайомими через пропускний пункт у Василівці. Наші речі особливо не перевіряли, телефони теж. Казали, що все це залежить від зміни. Виїхали ми дуже швидко, за один день. Вранці виїхали, після обіду вже були в Запоріжжі.
Запоріжжя чекало на своїх.
Не передати словами емоції, які ми відчували, коли нас зустрічали українські військові. Ми плакали. В Запоріжжі нас зустріли волонтери, пропонували переночувати. Але в Запоріжжі у нас були родичі, і ми поїхали до них.
Повернення до умовно мирного життя, без автоматників і постійного страху підвалу – це теж свого роду шок, каже Аліна.
В перші дні ми ходили по місту і не могли повірити власним очам. Все було таке незвичне, з минулого життя. Ти можеш сходити в магазин, купити все, що хочеш. І воно все таке смачне, рідне… Напочатку ми лякалися голосних звуків, трамваю, навіть звуку, коли хтось закривав двері в під’їзді. Потім зрозуміли, що тут немає градів чи снарядів, і почали спокійно на все це реагувати. До тої миті, поки у жовтні не почалися масовані обстріли України.
Для людей, які жили під “Градами”, “Калібри” та С-300 стали подвійним випробовуванням.
Все нахлинуло знову з подвійною силою. В голові були різні думки – навіть повернутися додому, бо там вже стало тихіше. Але проїзд через Запоріжжя закрили: в колону мирних влучила ракета і шлях додому був закритий.
Як і решта українців, дівчата з Кам’янки-Дніпровської пристосувалися. Звикли до масованих обстрілів, призвичаїлись до відсутності світла. Так пройшло майже два роки.
Зараз моя дитина навчається в університеті, на омріяній спеціальності. А для мене головне, що вона – щаслива. Моя дівчинка може спокійно виходити на вулицю, не боячись, що поруч з нею почнуть стріляти “Гради” або летіти снаряди.
Аліна залишила за лінією фронту дуже багато. Але і отримала чимало – безпеку і нові обрії для своєї доньки.
Ми висловлюємо глибоку вдячність нашій героїні за її історію. І розповідатимемо інші. Адже поруч із нами – люди, за плечима яких дуже різний досвід. Маємо про це пам’ятати.
Обговорення