Лили елітний алкоголь у багаття: батько та син із Запоріжжя, які боронили “Азовсталь”, понад рік знаходяться у полоні

Павло та Олександр Вовки, військовослужбовці 55-ї окремої артилерійської бригади “Запорізька Січ”, понад рік знаходяться в полоні. Журналістки “Запорізького центру розслідувань” поспілкувалися із цивільними дружинами чоловіків, аби розповісти історію оборонців Маріуполя

Галина Кравцова – цивільна дружина Олександра Вовка (вони разом на фото, ред.) – запросила журналісток “ЗЦР” до себе додому. Разом із нею з нами вела бесіду Майя Жук – цивільна дружина Вовк Павла, невістка Олександра. 

— І Олександр, і Павло були в АТО. Павло був на контракті, коли почалася війна в 14-му році, а батько потім пішов слідом на війну. Після закінчення контракту Павло не став його подовжувати, а повернувся до цивільного життя. Сашко автослюсар, водій – також звичайна людина, і також, відслуживши, обрав мирне життя, – розповідає Галина Кравцова.

Те, що почнеться велика війна, цивільне подружжя до 24 лютого між собою не обговорювало, продовжує розповідь пані Галина. Була присутньою тривожність, а також Олександр та Павло планували, що саме 24 лютого вони підуть до військкоматів – відмітитися, так би мовити. І, коли в цей день запоріжці вперше почули вибухи та звуки нашої авіації, чоловіки відправилися до військового комісаріату – але вже для того, аби знову взяти до рук зброю.

— Вони у 14-му році служили в 55-ці (55-та окрема артилерійська бригада “Запорізька Січ”, – ред.), і їх обох взяли в один підрозділ. Десь добу чи дві вони просиділи в підрозділі, а потім виїхали. Куди виїхали – не казали. Єдине, що ми знали, що вони на Донецькому південному напрямку. І потім вони точно не казали, де знаходяться. Ми знали, що на Маріупольському напрямку, – продовжує розповідь Галина.

Олександр та Павло постійно казали своїм дружинам, що в них усе в порядку – на щастя, зв’язок із ними був. Чоловіки “рапортували” жінкам про те, що відбуваються бої, втім вони мають хороший та бойовий настрій. Але все ж здебільшого намагалися із ними спілкуватися про родинні питання та про плани на майбутнє.

— Ми точно не знали деякий час, де вони, і тим паче й гадки не мали, що вони вже давно знаходяться в облозі – хлопці про це не розповідали. Лише у квітні ми дізналися, що вони на “Азовсталі”, – продовжує Галина. — Сашко розповідав, що вони (військовослужбовці, – ред.) не одразу навіть знали про те, що на “Азовсталі” переховувалися цивільні… Бо завод неймовірно великий. І вони казали, що ділились цукерками, що були солодощі, віддавали згущене молоко, яке віддавали дітям. Каже: ми не знали, що тут ще й діти. Вони, за можливості, максимально допомагали цивільним.

Також жінки зазначають, що їм, як людям цивільним, інформація про воєнні дії й не потрібна була – їм достатньо було знати, що вони повертаються із завдань живими. 

Майя Жук каже, що її чоловік, Павло, розповідав про те, що провізія у них була, втім її стан був не найкращим. А Олександр казав, що із їжею все в порядку, і що вони добре їдять. Галина згадує:

— Він мені і фото висилав їжі, якісь каші були, пиріжки ліпили, проте каже мені: “Киця, я дуже схуд”.

— Коли вони виходили за межі “Азовсталі” – ось тоді із провізією було дуже тяжко, їм доводилося шукати їжу… І харчувалися тим, що знаходили. Може десь якусь шоколадку знайти, якесь варення… Їсти не було чого, – розповідає Майя.

— Але, як вже пізніше казав мені Саша, їсти дійсно немає чого, а каву вони собі гріли, використовуючи замість палива дорогий елітний алкоголь – воно ж горить, – сміється Галина. – На якомусь Hennessy, на такому чомусь крутому гріли.

Павло Вовк – єдиний зі своєї групи, хто зміг вижити. Він, разом із побратимами, вийшов працювати у місто з заводу “Азовсталь”. Під час одного з обстрілів групу, яка ховалася в одній з багатоповерхівок, завалило.

— Він сам себе відкопував. Сам зміг повернутися, навіть практично без поранень. Його не було на зв’язку тиждень, – розповідає цивільна дружина Павла – Майя. (разом на фото, ред.)

Коли росіяни зайшли на територію заводу та почали тиснути на українських військовослужбовців, зв’язок із ними став гіршим. Та жінки розповідають, що командування 55-ки тримало в курсі рідних військових про їхній стан – їх, з часом, об’єднали в один чат у месенджері, а також була проінформованість на особистих рівнях – чи не про кожного поіменно.

Про вихід у полон жінки дізналися не від своїх чоловіків, а зі ЗМІ.

— Вони ж нам нічого не казали, втім це все було вже по телебаченню, в новинах, що, мовляв, така ситуація, що вони виходять в полон. Потім вже Павло мені сказав про те, аби ж я нікому про це не повідомляла, а я йому кажу: “Так це все вже відомо, всі знають”, – каже Майя.

Де саме зараз перебувають Павло та Олександр – інформації немає. Відомо тільки, що на території Російської Федерації. Відомо точно, що вони є в списках підтверджених полонених – українською та російською сторонами, адже, при виході у полон, росіяни та Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Україні складали списки. Щоправда, не всі імена військовослужбовців вносилися у цей перелік.

— Це ж називалась гуманітарна операція і там був присутнім МКЧХ. Але чи допускали їх в усі автобуси? Людей там багато – понад дві з половиною тисячі було. Тому не факт, що росіяни допускали Червоний хрест в кожен автобус. Втім наші були. І потім вже це процедура підтвердила. Якщо підтверджує Росія, підтверджує МКЧХ, і тоді вже офіційно. Ну от нам так пощастило, якщо можна так сказати, що росіяни не одразу, втім підтвердили їхні імена – вони у своєму Телеграм-каналі виставляли фотки (мова йде про Телеграм-канал “Опознай хохла по чубу”, – ред). Однак це теж не гарантія, що підтверджені. Є такі, що виставлені, втім офіційно не підтверджені. А офіційне підтвердження треба для виплат пільг, наприклад, – розповідає Галина.

Востаннє жінки мали зв’язок зі своїми чоловіками в травні.

Галина та Майя кажуть, що існує координаційний штаб, який тримає зв’язок із рідними військовополонених. Періодично у Києві між ними відбуваються зустрічі, представники штабу діляться наявною інформацією, але процеси обміну – вкрай важкі. 

— Вже йде другий рік полону. І за увесь цей час з саме тих, хто вийшов з “Азовсталі”, звільнили чотирьох бійців 55-ки. Це саме з “азовсталівців”, адже є й з інших місць полонені з цієї бригади, – уточнює пані Галина. – Ми їздимо в координаційний штаб, нагадуємо про наших хлопців, щоб не забували, що є така 55-та артбригада. Це – наша основна мета: не дати забути про них. Більше ми нічого зробити поки що не можемо. 

Читайте також: У Запоріжжі після підриву Каховської ГЕС активізувалися “чорні археологи”: чому це погано

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.