Українець без паспорта: британець та українка створили в Запоріжжі волонтерську організацію

Війна Росії проти України об’єднала двох людей, які за інших обставин могли б просто не зустрітися у цьому житті. Попри складнощі зі зменшенням кількості уваги до України з боку іноземців та проблеми на місцях, Джеймс та Наталія допомагають ЗСУ та цивільному населенню. Подробиці – в нашому матеріалі

ПРО ФОНД

Наталія та Джиммі – волонтери, які нещодавно утворили в Запоріжжі невеликий благодійний фонд “Хаймарс”. Вони познайомилися у Львові, куди, на початку повномасштабного вторгнення, разом із дітьми переїхала Наталія. Джеймс приїхав в Україну із наміром взяти до рук зброю та вступити в Інтернаціональний Легіон. Але доля розпорядилася інакше, і на початку літа 2022-го року вони разом приїхали до Запоріжжя.

— У 2022-му році на британському телебаченні я побачив рекламу з маленькою дівчинкою в одному з бомбосховищ, яка казала: “Мамо, я не хочу вмирати”. Я просидів 3-4 години й вирішив, що спочатку приїду в Україну, щоб приєднатися до Легіону. Але потім група, з якою я приїхав, сказала: “Знаєш, ти досить розумний, інтелігентний. Чому б тобі не зайнятися допомогою? Привезти допомогу в країну. Натомість ти допоможеш більшій кількості людей, ніж будеш воювати. Але так, я приїхав сюди саме через це оголошення, воно стало відправною точкою, – розповідає британський волонтер.

— Коли ми тільки приїхали до міста, то почали інформаційну діяльність: у Фейсбуці висвітлювали події в Україні, у Запоріжжі також. Паралельно Джеймс почав шукати шляхи, аби дістати допомогу з Британії. Так, потрошку, до нас почала доходити різноманітна волонтерка. Коли прийшла перша вантажівка – ми просто не знали, що із нею робити, – сміється Наталія. – У нас не було місця, куди це розвантажувати, або ж інформації про те, кому цю допомогу можна віддати. У нас на слуху був Карітас, ми їх набрали, сказали: “Є ось це, це і це”. Карітас згодився, ми туди це все відвезли.

Згодом прийшло розуміння, що для такої діяльності обов’язково треба приміщення, і в ідеалі – не одне. Зараз “Хаймарс” має три склади, втім організації вони не належать, тож пошуки місця для своєї діяльності продовжуються, розповідає Наталія. Адже гуманітарна допомога, яку отримують та роздають Джиммі та Наталія – абсолютно різноманітна: від продуктів та речей для цивільних людей до обладнання для поліції та рятувальників. У майбутньому волонтери хочуть створити цілий хаб, в який би могли звертатися люди.

Попри великі обсяги роботи як для такої невеличкої організації, розповідає Наталія, завжди є відчуття того, що робиться недостатньо, а знаходити нові шляхи отримання допомоги з часом стає трохи складніше:

— З одного боку, іноді здається, що допомоги стало менше, бо люди, які допомагали в перший рік активно, відчули втому. Відчувається, що деякі щось робили на початку, але більше не хочуть або не можуть. Може і ресурси закінчуються, але постійно у нас відбуваються пошуки нових спонсорів, нових донаторів. Цим Джиммі займається постійно, кожну ніч, до ранку він щось читає, виходить на нових людей, з кимось домовляється. Хтось вже його знає, через соцмережі, і пропонують допомогу. 

Джиммі розповідає про те, що на початку повномасштабного вторгнення гуманітарна допомога направлялася в українські міста із легкістю, але не до Запоріжжя. І тому є дві причини:

— На початку збирати та доставляти допомогу було легко: ти просто підіймав слухавку, і фургон з допомогою приїжджав сюди. Але це було до того, як я приїхав до Запоріжжя. Вся допомога їхала до Львова, Києва, Ужгорода тоннами, тоннами і тоннами щодня. Але ніхто не хоче їхати через всю країну до Запоріжжя. По-перше, це гроші на пальне, щоб дістатися сюди, а по-друге, люди думають, що росіяни в Запоріжжі, знаєте, прямо по сусідству. І вони думають, що коли ти приїжджаєш до Запоріжжя, тебе обстрілюють, і вони, здається, не розуміють, що Запоріжжя — це вільне від росіян місто.

Джеймс Капріні, як чинний волонтер та військовослужбовець у минулому, розуміє ціну перемоги та те, яким чином відбувається шлях до неї. В триваючій загальноукраїнській дискусії “дрони проти бруківки” він на боці дронів:

— Щоб отримати масову допомогу, як це було на початку війни, щоб отримати багато-багато допомоги, потрібно, щоб уряд України профінансував транспортні засоби, які їдуть на фронт. Замість того, щоб ремонтувати дороги та тому подібне, ці гроші треба направити на забезпечення армії. Знаєте, я хотів би говорити від імені кожного солдата, якого я зустрічав, і солдатів, яких я не зустрічав. Їм зараз потрібна техніка, а не дороги, які робляться, техніка, не нові музеї. 

УКРАЇНЕЦЬ БЕЗ УКРАЇНСЬКОГО ПАСПОРТА

Наталія та Джиммі кажуть впевнено: вони будуть боротися до кінця, і їхати з України – не в їхніх планах:

— Так, є складнощі, але здаватися я не збираюся, – каже Наталія. – Тут я, мої діти, моя родина, моя батьківщина. Знову тікати кудись? Ні, не хочу.

— Коли це можливо, я ходжу на стрільбища з солдатами або цивільними групами в Україні. У мене є невеликий досвід служби не в британській армії, але я був в Африці багато років тому. Окрім того, я одружений на українській дівчині. Маю двох пасинків і тещу, про яку треба дбати. Наскільки я розумію, я тепер українець. Це змушує людей посміхатися. Але це моє життя тут. Наталія не хоче втратити Україну, тому я тут до кінця свого життя. І я також потроху готуюся. У нас є дуже хороші солдати, які дають мені інструкції. Я готовий до того, що якщо росіяни прийдуть сюди, я без проблем буду боротися за сім’ю і за свою країну, яку я прийняв. Знаєте, те, що у мене немає українського паспорта, не заважає мені бути українцем. Я в цій країні вже понад два роки, і я не повернуся до Англії, навіть якщо ви мені заплатите. Це мій дім, і я буду за нього боротися.

Використані у статті фото — з особистих сторінок волонтерів.

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

Читайте також: В очікуванні деокупації: любити і слухати. Ч.2

Доля вела його в 55-у артбригаду: історія полоненого медика, який рятував боронців “Азовсталі”