Аналітика Усі пости Аналітика

В очікуванні деокупації: любити і слухати. Ч.2

14 Вересня 2023

“Придурок”, “диванний патріот”, “колобок”, “челядь неосвічена”. Це – навіть не звернення до російських ботів. Так спілкуються між собою українці, яких розділила окупація, і, це з їх думок щодо того, що кожен мав робити, коли на Україну сунули окупанти. Це найм’якші вислови із кількох цілком реальних діалогів. 

Ми вже писали, у чому саме звинувачують одне одного ті, хто поїхав з окупованих територій і ті, хто залишився. Сьогодні – про те, що можна зробити прямо зараз, до чого тут російська пропаганда і чому так важливо пам’ятати головне: ми всі українці і всі зустрінемося у звільненій Україні. 

Скільки коштує свобода?

Фактично, від грудня виїхати із тимчасово окупованої території неможливо. Усі із розумінням того, що люди залишаються фактично заручниками. Виїхати можливо через Європу, але це колосальна кількість грошей і багато ускладнень.

Аскад Ашурбеков, депутат ЗОР

Виїхати з окупованих територій на вільну Україну… таки все ще можливо. Свідчення тому – телеграм-канали, які пропонують виїзд із Бердянська, Мелітополя тощо або до Європи, або безпосередньо до незахопленої частини країни. 

Знайти їх нескладно. Дещо складніше оплатити послуги: середня вартість виїзду на 1 людину – близько 500 доларів. Дітям до 12 років – знижки. Проста математика: маєте родину із чотирьох осіб? Готуйте близько 2 000 доларів тільки на проїзд. Облаштування на новому місці з нуля – окреме питання. Чи у всіх на ОТ є можливість зібрати такі гроші? Чи у багатьох?

Великий матеріал щодо єдиного доступного пункту переходу з Росії до України опублікував нещодавно британський The Economist. У ньому ціни дещо нижчі за ті, про які говорять люди з окупованих територій, але дуже наглядно показаний шлях на волю: через десятки російських пропускних пунктів, на яких люди подеколи просто зникають – під артобстріли на Сумщину. 150-200 осіб на день, втім, вважають, що це – найкращий вибір. 

Маємо посилання і на значно дешевшу схему. Місцевими автобусами, за підрахунками авторів, можна дістатися Сум за 4 000 рублів і умовні 18 годин. Ми не знайшли відгуків тих, хто скористався цією дорогою, тож знаємо, наскільки схема дієва, але не дати на неї посилання не можемо. Виїзд там обговорюють значно менш драматично, ніж пише The Economist, але… “дивлячись на яку людину натрапиш”.

– Люди обмежені у пересуваннях. Тому, мені здається, є розуміння з обох боків, – каже про виїзд з окупованої території Аскад Ашурбеков, депутат обласної ради, що народився у Токмаку і зараз опікується ВПО зі свого міста та прилеглих районів.

На жаль, на практиці розуміння є не завжди. Думка “залишився – колаборант” часто звучить у соцмережах.

Межі колабораціонізму

Межі колабораціонізму, зради – тут є дискусії. Ще не зовсім зрозуміло, як бути з людьми, які пристали на пропозиції російської влади. Чи в дитячому садку працювали, чи в магазині, рублями отримували зарплати і таке інше. Тут гра ще не визначена, що таке колабораціонізм, хто такі колаборанти, а хто був вимушений, щоб прогодувати себе і родину, піти на якусь співпрацю – може, пенсію отримувати, чи  зарплати в рублях. 

Костянтин Філенко, БФ “Захист”, Херсон

Мабуть, саме це і є найбільшим страхом для тих, хто залишився: бути автоматично зарахованим до колаборантів. 

– Коли приходиш на деокуповану територію, вони всі бояться. От десь вони взяли гуманітарку, а потім її роздали людям – а гуманітарку взяли у рускіх. Вони за це переживають. Тут треба для себе розподілити, людина проукраїнська або проросійська. Це тут головне, – розповідає Микола Явников, директор харківського БФ “Слобода ЮА”.

Як впливають на це соцмережі – і, чесно кажучи, деякі офіційні особи, які мали б опікуватися проблемами людей з ОТ? 

– Більші побоювання у тому, що тут, з підконтрольного Україні боку, всіх вважають колаборантами. Що можуть під гарячу руку потрапити люди, які взагалі ні в чому не були задіяні. Такі побоювання є, і подібні коментарі (у чатах та від офіційних осіб – ред.) – вони, чесно кажучи, нагнітають цю ситуацію, – підкреслює Аскад Ашурбеков.

В першу чергу сумніви та страхи окупованих українців підтримує, на диво, українська ж влада. Брати російський паспорт чи не брати? А документи, що необхідні для свого, хоч невеличкого, бізнесу? А пенсію? Це – вже колабораціонізм? Чи ще ні? Питання ці… виснажують. Ясності від українських офіційних інстанцій немає досі. 

Тим часом у локальних чатах складають довгі переліки тих, кого місцеві мешканці вважають колаборантами. Їм бажають смерті, у найкращому випадку – тікати, поки не прийшли Сили Оборони. Іноді в коментарі до таких дописів приходять їх же фігуранти – і з’ясовується, що, поки такий собі “кордон” між ОТ та вільною Україною був відкритий, саме вони привозили до окупованих громад ліки та інші речі, у яких була нагальна потреба. Втім, тих, хто бажає їм смерті, це не зупиняє.

Звідки ця озлобленість? Є випадки, коли вона абсолютно і глибоко обґрунтована: за свідченнями деяких фігурантів окупаційній адміністрації вбивали ветеранів АТО, тягли до катівень сусідів, віджимали житло та бізнес. Але ж не завжди? 

То що це? Тільки стрес та безвихідь?

Не тільки.

Якої пропаганди бажаєте?

В мене було інколи таке відчуття, що спеціально вброси зі сторони російських сил були. Побудова фраз, досить специфічна для півдня, таке відчуття, що це більше автоматизований перекладач. 

Дмитро Карлюка, менеджер ФПСУ, Херсон

Те, що пабліки, пов’язані з окупованими територіями, бомбардують пропагандою різноманітних калібрів – не новина. “Украина вас накажет” – друга найпопулярніша тут брехня, одразу після сумнозвісного “Россия здесь навсегда”. Щоб довести це, використовується будь-який ляп української комунікації, будь-який, найбільш притягнутий за вуха, привід. “Україна покарає мільйони… і, можливо, серед них будеш саме ти” – є у цьому щось демотивуюче для людини, яка і так щодня ризикує “не так поглянути” на окупанта з автоматом, чи не так?

Шкідлива звичка, яку надбали деякі українці – читати російські канали – на 100% не найкраща ідея, якщо не маєш професійної підготовки для відокремлення правди від напівправди та маніпуляцій. Але тут читач принаймні наперед знає, що лізе у багнюку.

А як щодо суперечок у соцмережах? Хто саме зараз збільшує твій градус ненависті до своїх – бот? Колаборант? Звичайний українець, який вже втомився від постійних звинувачень у “неправильності”?

Іноді все просто до очевидності. Деякі акаунти, що накидують багна у чатах, навіть не приховують: вони росіяни. Вони проходять в обговорення новин Мелітополя або Бердянська, аби додати хаосу і протягнути те саме “все не так однозначно” без жодного прикриття. Інші, хоч і не визнають, що з Росії, попугаями повторюють їх “мантри”, тож теж не викликають сумнівів у тому, хто є хто: 

Є більш складні випадки. Ось один із них.

Хто ховається за ніком “Milazh”? Пенсіонерка, що ностальгує за радянськими часами і регулярно читає російську пропаганду, – чи, власне, бот, який приніс людям її класичні аргументи? Відповісти на це зі 100% впевненістю автори статті не можуть. Але такі “особини” докидають тим, хто вже втомився чекати на звільнення, аргументів на користь того, що існуючий стан не такий вже й поганий. Додайте сюди ворожі коментарі з вільного українського боку штибу “всі ви там колаборанти” – і маємо чудову суміш для демотивації. 

Наскільки ефективно ця суміш працює – питання, на яке відповісти зараз точно не може ніхто, і не факт, що ця відповідь взагалі колись з’явиться. Аскад Ашурбеков змальовує настрої в окупації так: 

– Там є ядро проросійськи налаштованих – це ті, хто має дивіденди від окупації. Органи влади, поліція ця російська. Це проросійські люди. А більша частина населення – вони інертні. Вони “поза політикою”. Умовно, щойно зайдуть українські Збройні Сили, це будуть усе патріоти України. Для них головне – вітальні цінності якісь. Для них важливо, щоб було що поїсти, якісь соціальні виплати. Вони просто вважають, що війна – це політика. А вони політикою не цікавляться. 

На стресі є велика спокуса записати усіх цих людей у “колобки” – особливо якщо ти ризикував своїм життям і життям своїх дітей, щоб вирватися із окупації, яка для них стала… “прийнятною”. Але що далі? Член виконкому Василівської міськради Микола Духонченко має на це містку відповідь: 

– Ми можемо, звичайно, з усіма на місці посваритись і сказати: “Ви там колаборанти”. Але тоді у нас, виходить, не буде цієї території. Те, що насаджується російською пропагандою, буде лягати на вільну нішу. І просто-напросто це буде працювати як із росіянами. 

Так, ми не маємо точних даних. Нема кому вести підрахунки скалічених пропагандою і “добитих” своїми ж.  Але, читаючи місцеві чати, можемо впевнено сказати: принаймні частково російське навіювання вже працює. 

Щеплення від пропаганди

Мають бути такі стрижневі лінії, які будуть давати людям психологічний фундамент: все нормально, про нас там думають і усі розуміють складність ситуації. 

Аскад Ашурбеков

Найкраща зброя від пропаганди – чітка і зрозуміла комунікація. Але є одне “але”: саме з цим у нас великі проблеми. Чого варті самі лише взаємовиключні заяви можновладців щодо того, чи можна брати російський паспорт!

Додають перцю і деякі місцеві спікери. Виїхавши з окупованих територій, тепер вони погрожують колаборантам страшними карами, складають такі собі “розстрільні списки”, обговорюють, що робити із підлітками, які “вписалися” за росіян і всілякими іншими шляхами доводять, що ще мають вплив на “свою” колишню територію. 

Який ефект від таких публікацій? Можливо, вони дають людям надію на прийдешню справедливість?

Можливо. Але крім того, саме такі публікації викликають у коментарях найбільше сварок між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився. 

Чому? Дуже просто. Страшні обіцянки і довгі списки не містять чітких критеріїв: кого і за що конкретно караємо? Чудове поле для зловживань і суперечок – а ще для використання російською пропагандою.

Розстрільні списки: кого викреслюємо?

В Україні немає “закону про колабораціонізм”. Є стаття Кримінального кодексу “Колабораційна діяльність”

Сергій Сидоров, керівник ГО “ЗЦР”

Офіційного визначення в одне речення, що ж таке колабораціонізм, в Україні фактично немає. Можливо, саме тому, “накручені” пропагандою та хайпом, місцеві мешканці вигадують свої критерії щодо того, кого карати, а кого ні… і, звичайно, мають радикально різні точки зору з цього приводу. 

Практика Херсона доводить: багато з тих, кого зараз звинувачують у колабораціонізмі занадто екзальтовані мешканці Телеграму, і справді був життєво необхідний на окупованих територіях. За словами Костянтина Філенка, в цілому до пожежників, лікарів швидкої, комунальників, які забезпечували життєдіяльність громад в окупації, ставлення позитивне:  

– Тим більше, що після звільнення з’ясовувалось, як наші медики рятували українських бійців, партизанів, як вони переховували їх в лікарнях. Їх значення, роль, можна зараз побачити по лівому берегу. В мене там є знайомі, родичі, які залишаються на тому березі Херсонщини, то кажуть, що нереально якісь медичні послуги отримати, працівників немає, обладнання немає. То бачимо, яке значення мають представники саме цих професій.

Тим часом Микола Духонченко згадує ще один, не надто приємний для адептів ідеї “залишенців-колобарантів” нюанс: 

– Біда в тому, що у нас, на підконтрольній Україні території, теж багацько таких само колаборантів. Їм не можна пред’явити колабораціонізм, але це ті, хто просто тупо зараз починає заробляти, коли у нас вдесятеро дорожче продаються уніформа, обладнання, коли у нас генератори продають в 2-3 рази дорожче. Це такі ж пристосуванці, які ловлять проблему і зараз стануть багатими. Фактично це те ж саме використання ситуації у власних корисливих інтересах. Але це, знов-таки, моя особиста думка. 

Гарна новина для людей з ОТ: законодавство України менш радикальне, ніж деякі особистості у соцмережах.

“Залік” із колабораціонізму: вчителям “автомат”?

Публічне заперечення громадянином України здійснення збройної агресії проти України, встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України або публічні заклики громадянином України до підтримки рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора, до співпраці з державою-агресором, збройними формуваннями та/або окупаційною адміністрацією держави-агресора, до невизнання поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України – караються позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

Кримінальний Кодекс України

Заочні та, на звільнених територіях Харківщини та Херсонщини, очні суди по статті “колабораційна діяльність”  тривають вже досить давно. Маємо можливість проаналізувати реальний стан справ. Кому на практиці частіше чи рідше “прилітає” кримінальне провадження за колабораціонізм? 

Якщо взагалі – частіше по тим людям, по яким є якась фото-відео-фіксація з публічних заходів окупаційної влади, де вони “бьют челом и славят Россиюшку”. Також, якщо є документи, особливо у відкритому доступі, де зазначена їх роль/відповідальність саме з розбудови російської влади – “виконання організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій”, як це називає кримінальний кодекс.

Тепер по окремих групах.

1. Медики – їх майже не чипають, зараз є слідства, очні та заочні суди лише по топовим медичним посадовцям, які пішли на співпрацю, публічно світились на різних заходах. Окремо порушили провадження по тих, хто причетний до вивезення дітей в РФ, типу “на оздоровлення”.

2. Освітяни – цим значно важче, бо значна частина директорів шкіл і завучів на деокупованих територіях отримують вироки, чи вже отримали, “за впровадження стандартів освіти РФ”. Під це чітко виписана окрема частина ст.111-1 КК 

 І знову ж таки притягають тих, хто причетний до вивезення дітей – організовував це на базі шкіл.

3. Посадовці/КП – притягають публічних, типу директорів КП і департаментів, їх заступників. І якщо владна структура – це саме нова юридична особа, створена вже за законами РФ, то шанс отримати проваждення значно більший. 

4. Силовики (СБУ, прокуратура, поліція). На деокупованій Херсонщині та Харківщині притягали і притягають лише одіозних, про кого є чіткі дані, що здавали проукраїнських активістів, сприяли допитам та катуванням, і таке інше. Щодо окупованої частини Запорізької області, то тут вже пішли з механізмом заочних процесів вже по “середньому сегменту” в цілому. 

5. Бізнес – майже не чипають, ані  рітейл, ані дрібний сервіс. Лише тих, хто знову ж з великого сегменту світився на різних заходах, або “волонтерив” для російських військових на камеру. 

6. Окремо по нерухомості, яку окупанти використовували для розташування техніки чи солдат – ні, власників такого майна не притягали. Бо майже завжди це відбувалось примусово. Чи, принаймні, після деокупації так можна сказати…

7. І вже зараз можна казати про ще одну категорію людей, яким буде непереливки після деокупації – всі, хто “вляпався” в виборчі списки російських партій на тому заході, який вони назвали місцевими виборами. 

Можна казати впевнено: значна частина мешканців ОТ – і тих, хто виїхав, і тих, хто залишався – буде незадоволена поблажливістю судів. Зрозуміти їх можна: колаборанти стали для мешканців окупованих територій чимось навіть гіршим, ніж самі окупанти. Причини очевидні.

– Коли зайшли орки в Старий Салтів, хлопців, які були в АТО, одразу здали. Місцеві. Хто це здав, треба з’ясовувати, і це вже суд далі буде вирішувати, що робити з цими людьми, – це ще одна історія із деокупованої Харківщини від Миколи Явникова

Коли смерть приносять чужі – це страшно і викликає гнів. Коли “свої”…

Чому доброта важлива?

Усі хочуть,щоб Україна повернулась, але дуже сильно сподіваються, що вони знімуться, як у Херсоні, і підуть. Усі моляться за такий результат. Наскільки він реальний – тут складно сказати.  

Микола Духонченко

Живі і неушкоджені колаборанти можуть бути найменшою з проблем, які чекають на мешканців ОТ найближчим часом. Деокупація Запорізької області розпочалася – і вона не така безболісна, як хотілося вірити ще навесні. Тоді у чатах окупованих територій постійно спливало одне і те саме сподівання: хай вони підуть самі. Про те, що доведеться поїхати, щоб не попасти під артдуелі, майже не писали.

Одна біда: якщо довго відкладати, їхати доводиться під обстрілами. Запоріжжя вже має деякі деокуповані території, і ця практика доводить: із від’їздом краще не баритися. Поїздка на “Бредлі”, як зі звільненого Роботиного безпосередньо під час боїв, – ексклюзивне задоволення, на яке краще не чекати. 

Обстріли, нестача найнеобхіднішого і неможливість вибратися із цього пекла можуть чекати на мешканців ОТ вже найближчим часом. Тож стороннім спостерігачам, якими є ті, хто вже вибрався, варто було б замислитися: чи є сенс додавати до цього “комплекту” ще й осуд – чи варто єднатися і підтримувати одне одного? 

Після деокупації

Люди не можуть повернутися до громад, бо роботи немає в самій громаді. Той же Старий Салтів: десь 40 кілометрів від Харкова, майже 100 гривень в одну сторону людині треба заплатити, щоб проїхати. Десь 200 грн надень. Робота є тільки в Харкові. Їздити на роботу зі Старого Салтова – це витрачати десь 5 тисяч грн., а зарплата – 12 тисяч, наприклад. Півзарплати залишати, щоби їздити – тому людина не бачить сенсу повертатися. До цього – немає школи, немає садика, немає лікарні, все це зруйновано. Це виклик для нас – щоб люди змогли повернутися до своїх громад.

Микола Явников

Життя на деокупованих територіях також не безхмарне. Досвід Харкова та Херсона свідчить: комунальники можуть творити дива, міжнародна допомога – величезна, але якщо росіяни все ще поруч – усіх проблем волонтери не вирішать.

– Світло є, продукти є, люди завалені гуманітаркою. Проблема виживання – в обстрілах і у відсутності роботи. Зараз головне – це небезпека і безробіття, – пояснює Костянтин Філенко стан справ у звільненому Херсоні.

За твердженням волонтерів, деякі невеличкі деокуповані громади повернути до життя поки не виходить: просто немає достатньо активних місцевих мешканців, які б могли займатися усіма необхідними для цього справами. 

Запорізькі громадські діячі, з якими ми спілкувалися, значно більш оптимістичні. Домовленості із міжнародними спонсорами укладаються просто зараз. Плани роботи розробляються. Щодо не надто райдужного досвіду Харківщини та Херсонщини кажуть: цей досвід зараз аналізують, щоб у Запорізькій області все було краще.

…І просто мовчки слухати

Є люди, для яких тема війни болюча, але вони спілкуються з рідними на рівні “Як здоров’я, як ти?” – тому що бояться, що з одного, що з іншого боку, що це буде сприйматися як спілкування з колаборантами або спілкування з укронацистами. І там, і там є певні ризики. Тому вони обирають спілкуватися суто “Поїв? Поспав? Живий-здоровий? Все добре?”. Навіть такий зв’язок, я вважаю, на користь, бо ці ниточки потрібно намотувати, щоб вони ставали міцнішими 

Микола Духонченко

Попереду важкі часи… знов. То чи можемо ми щось зробити для людей в окупації прямо зараз? 

Так. Підтримати їх. У цьому одностайні всі, із ким ми спілкувалися для цього матеріалу: підтримка ззовні важлива для тих, хто залишився в окупації. 

Як зробити це, щоб не спровокувати новий конфлікт – це важливе питання. Виснажені довгим очікуванням люди, яким щодня розповідають, що їх покинули, можуть бути дуже чутливими до найменшого натяку на зверхність. Херсонський журналіст Костянтин Риженко має пораду, обґрунтовану досвідом спілкування із мешканцями деокупованих територій:

– Не просити виїхати. Не казати, що ти розумієш людей, які знаходяться на деокупованих територіях. І просто мовчки слухати. Бо більш за все мешканці деокупованих територій потребують того, щоб їх вислухали. Цього їм дуже не вистачає. І не нав’язували своїх думок, типу “Давайте ми вас вивеземо”. Якщо людина там залишилася і залишалася весь цей час – це її свідомий вибір, її позиція, і вони дуже гостро реагують, коли ти їм кажеш, як правильно жити.

З іншого боку – як і всі ми, чи не так?

І завжди пам’ятати, що ми маємо щось, що об’єднує нас завжди: любов до своєї землі. 

– Я дуже хочу повернутися додому, мене прям тягне. Я розумію, що картинка, яку я там побачу, буде сильно різнитися із тією, яка у моїх згадках. Але меня дуже не вистачає усвідомлення і відчуття того, що я вдома, – говорить Микола Духонченко.

То чому б не написати коментар підтримки прямо зараз?

Ольга Сидорова, Сергій Сидоров

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

Обговорення

Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі