Доля вела його в 55-у артбригаду: історія полоненого медика, який рятував боронців “Азовсталі”

30-річний Ігор Сухобок, разом зі своїми 26 побратимами з 55-ї артбригади “Запорізька Січ” вже понад рік знаходиться в полоні на території РФ. Про життєвий шлях бойового медика, який рятував життя бійцям на “Азовсталі” – у матеріалі “Запорізького центру розслідувань”

З самого початку життя Ігоря було пов’язане із медициною та військом: його дід служив у морському флоті, матір 30 років пропрацювала в психіатричний лікарні, є й інші родичі, дотичні до медичної справи при воєнному госпіталі. Дошкільні роки Ігор часто проводив у матері на роботі, граючись із дітьми інших медпрацівниць та маленькими пацієнтами психлікарні.

Коли почалися шкільні роки, у нього відкрився хист до справи журналіста: Ігорю подобалося писати та монтувати нескладні відеоролики. Втім, хлопець все ж обрав шлях медицини: вступив до медичного коледжу у Запоріжжі:

—  Коли він подавав документи до коледжу, то він цілеспрямовано йшов на фельдшера. Казав: “Мамо, я не піду ні на медбрата, ні на лаборанта – тільки туди, на швидку”, – розповідає мама Ігоря – Людмила Сухобок. 

Щоправда, потім, з ходом життя, молодий фельдшер все ж мав плани змінити спеціальність, в тому числі – на анестезіолога. Але доля привела його в 55-ту артилерійську бригаду “Запорізька Січ” – тут служили його приятелі. 

— Я навіть не знала про це! Він вислав мені фото, потім дзвонить мені та каже: “Мамо, я тепер військовий артилерійської бригади”. Це було у 2020-му році, – продовжує розповідь пані Людмила. 

Потім хлопця відправили у тренувальний центр “Десна”, але військовим медиком він став не з першого разу, адже навчання були вкрай інтенсивними та складними. Втім, завзятості Ігореві не займати, тож у 21-му році він таки отримав омріяний фах.

— 22 серпня – це День бригади. Для людей, які там служать, це неймовірне свято, вони завжди збираються разом, адже в цей же день і відбувається посвята в артилеристи, отримання червоних беретів. Хоч Ігор не був саме артилеристом, а є медиком, він все одно пройшов ось цю посвяту – коли обмазують обличчя порохом. Тобто в цей день вони всі, так би мовити, офіційно стають часткою родини бригади, – розповідає Людмила.

До початку повномасштабного вторгнення 24 лютого, Ігор, починаючи з 2021-го року, був на завданнях в зоні ООС. Втім, надто сильно про те, що там відбувалося, він не розповсюджувався – в першу чергу не хотів тривожити матір.

— А потім сталося 24 лютого. Це було неймовірне хвилювання, – ділиться спогадами пані Людмила. Маріуполь, всі ці важкі бої, втрата нашої техніки, через що росіяни вже могли впритул обстрілювати “Азовсталь”, в той час, як наші не могли дати відповіді на великій відстані… І, звісно ж, втрати.

Одним з моментів, яким Ігор все ж наважився поділитися із мамою, була історія про 20-річного хлопця з Київщини, якого бойовий медик намагався врятувати, але не зміг:

— Стався прильот, хлопців, які виконували завдання, привалило. А наші ж не могли виходити засвітло на поверхню, бо росіяни слідкували за допомогою дронів, тому працювали вночі… І в цьому приміщенні, яке завалило, був саме цей молодий хлопець, важкий. Ігор мені казав про те, що йому неймовірно тяжко, коли втрачав життя людини, з якою ще пару годин тому сидів та ділив маленький “Снікерс” на трьох та курили одну сигарету на п’ятьох… Хлопцю було 20 років, а моєму синові тоді – 29, але для нього він все одно був молодшим сильно. І Ігор також брав участь у тому, аби доставити поранених наших до вертольотів, які забирали їх з “Азовсталі”. Тобто кількість болю, яка пройшла через нього, неймовірна…

Умови, в яких перебували боронці Маріуполя та металургійного гіганта “Азовсталь”, були неймовірно важкими. Коли Людмилі вдавалося побачити сина завдяки відеозв’язку, вона відзначала у нього ознаки виснаженості організму та зневоднення. Востаннє їй вдалося поспілкуватися із сином у квітні, а далі – він міг лише передавати інформацію про себе через побратимів.

— Потім стався вихід з “Азовсталі”, і… і тільки завдяки інформації від Червоного Хреста та від його побратимів з 55-ки, яких все ж змогли обміняти, я дізналася щось про Ігоря. До лютого 23-го року я не знала, де він і що він. Тепер маю крихту інформації: він був в Оленівці, але під час теракту їх звідти вже вивезли. Був у Таганрозі, але де він саме зараз – й гадки не маю. Лише знаю, що на території РФ. Його фото опублікували в Телеграм-каналі “Опознай хохла по чубу”, але це всі дані, які в мене є, — розповідає Людмила.

Чого хочуть рідні 55-ї артбригади “Запорізька Січ”? Звісно ж, скорішого повернення своїх рідних та близьких додому. Але, поки цього не сталося, вони щодня роблять все можливе, аби нагадувати про 55-ку та людей, які одними з перших стали на захист Маріуполя у 2022-му році.

— Ігор завжди був на своєму місці, у нього була своя мета. Я не знаю, як воно буде далі, які у нього будуть психологічні проблеми, але я вірю, що, якщо у людини є своя ціль у житті, то вона обов’язково здійсниться. Це у мене, може, якась містика пішла, але я в це вірю, – впевнена матір полоненого бойового медика.

Читайте також: Російські військові імітують бойові дії на території ЗАЕС

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.