У Запоріжжі створили унікальний для України проєкт по психологічній підтримці дружин полеглих воїнів

Ярина та Вікторія Геращенко – засновниці проєкту із неймовірно влучною назвою “Коханий, я живу”. Чому з’явилася потреба в створенні такої програми, у чому її  унікальність та, найголовніше: чи дає вона результати – у матеріалі “Запорізького центру розслідувань”

Вікторія та Ярина займаються волонтерською діяльністю ще з початку війни Росії проти України – з 2014 року. Ярина – як організаторка заходів, присвячених привертанню уваги до воєнних дій на території нашої землі, а Вікторія – як психологиня, яка вже 9 років працює із військовими, родинами загиблих та безвісти зниклих військовослужбовців. 

— Наш проєкт народився у квітні 2023-го року, коли до нас звернулася дружина загиблого героя – Іллі Волошина – Альона Прокопенко. До мене вона звернулася як до людини, яка організовує заходи, — розповідає Ярина Геращенко. — Альона, за професією – візажистка, і з самого початку вона хотіла зробити щось на кшталт фотосесії для інших дружин військових, що полягли в бою, аби розрадити жінок.

Але Вікторія, як психологиня з досвідом, розуміла, що один лише захід не дасть результату. Саме тому пані Вікторія вирішила створити власну систему, яка заснована на 8-кроковій психологічній програмі.

— Перша частина зустрічі у нас йде як пропрацювання травматичного досвіду, процесів горювання, а друга – закріплення моментів, які дають можливість відновитися. Ось такий мікс був продуманий, і ми запустили цей проєкт. Назвали його пілотним. Чому? Тому що нам треба було дослідити реакції жінок. Чи зайде їм така форма роботи, чи не зайде. Ми тепер розуміємо, на що треба звертати увагу, що треба прибрати, які аспекти там повинні бути і працювати далі, – розповідає Вікторія.

— Наші зустрічі складаються з двох частин. Перша частина – це конфіденційна зустріч з психологом, групова. Дівчата збираються і працюють з Вікторією. А друга частина зустрічі це, як Вікторія казала, дієве закріплення, переключення на процес нормального функціонування.  Друга частина зустрічей складалася з арттерапії, різних фізичних та соціальних активностей, – продовжує Ярина. — Нам дуже допомагали наші партнери на волонтерських засадах. Тобто все, що ми і наші партнери робили —  все безоплатно, своїми силами, без грантів, без фінансування. Ми й на йогу ходили і нам екскурсію проводили. І ми дуже вдячні нашим партнерам. 

При підготовці першої частини програми пані Вікторія спирається на 8-крокову програму, підготовлену у Норвегії Університетською клінікою Акерсгус, втім вносячи свої корективи. В Україні ця програма апробована ще з 2014 року Інститутом психології здоров’я, де, в тому числі й проходила навчання психологиня. 

— Ця програма адаптована під наші реалії. Наразі все, що заходить в Україну, потребує досліджень, і тому, звичайно, кожну програму необхідно адаптувати, а це не так швидко. Наприклад, на зараз, на стадії адаптації програма супроводження родин з категорії “зниклий безвісти”. Під патронатом Інституту психології здоров’я проводяться групи психологічної допомоги, напрацьовуються механізми, інструментарій проведення таких групових зустрічей. Я, особисто, чекаю адаптовану до наших реалій програму групового супроводження, як і всі психологи України. А схема роботи з категорією “загиблий” вже працює, вона вже є, вона апробована. І тому всі психологи України, які захочуть, можуть її опанувати.

Але найголовніше, стверджують організаторки проєкту, це – результати учасниць. Те, як вони відгукуються про проєкт, каже Ярина Геращенко:

— Дівчата вже стали амбасадорками нашої програми. Тобто зараз вони розповідають іншим, що “можна звернутися” і що “це допомога дієва”. Тобто не просто так зібралися, поговорили і розійшлись, і все. Ні, наша допомога дійсно дієва, бо ми створюємо умови для дослідження “себе в стані горювання і відкриття своїх можливостей в нових реаліях”. Наші учасниці тому доказ.

Загалом в рамках проєкту відбувається 8 зустрічей, втім є ще й “позапрограмна” – через місяць після закінчення курсу. Під час цієї зустрічі учасниці розповідають, як вони провели цей місяць. 

— Ми дуже раді, — каже психологиня Вікторія, — Що в них були спільні активності, бо вони здружилися і почали робити для себе міні подорожі, які їм допомагають. І взагалі дівчата почали по-іншому ставитися до свого становища, бо коли прийшли в проєкт, то думали, що вони “вдови” – навічно зламані. А потім був такий момент, коли дівчата зрозуміли, що вони “дружини загиблих Героїв”, вони сильні, у них є мета і бажання жити. І це дуже важливе і влучне формулювання – воно про дружбу, духовну близькість, відданість, повагу, пам’ять. “Я несу пам’ять про тебе, і я сповнена надії на життя”, –  кажуть дівчата.

Назва для проєкту – “Коханий, я живу” – спала на думку Ярині одразу ж, і саме ця назва виявилася найвлучнішою:

— Коли Альона мені написала аби домовитися про зустріч, я вже розуміла, про що вона буде говорити. І я лягаю спати і лежу, думаю про це, думаю, думаю і мені просто приходить в голову: “Коханий, я живу”. Якось одразу прийшла ця назва. Це як посил. І для мене особисто ця назва – як сила жінок. Вона про силу, вона про міць, вона про те, що потрібно стояти, не помирати, жити далі, гідно нести пам’ять про своїх коханих чоловіків. Мені дуже хочеться, щоб вони це своє всеосяжне горе не перетворювали на самознищення, а навпаки – на мотивацію, можливо, до дії. Тому навіть інших варіантів я не розглядала.

Рівень державної психологічної реабілітації як військових, так і їх родин, вважають авторки проєкту, на жаль, недостатньо високий. Цьому є кілька причин, розповідає пані Вікторія:

— Зазвичай, у нас є державні установи, які надають такі послуги, але в обмеженому вигляді, їх не так багато, як треба. Ну і взагалі, пропозиція формує запит. І я хочу сказати, що в нас немає запиту психологічної допомоги. У нас не розвинена культура звернення до психолога. Ну то тому і держава не дуже переймалася цими питаннями. З початку війни у 14-му році,  військові потроху почали розуміти, що ми не порпаємося в їх головах, що ми розмовляємо, допомагаємо своїми розмовами, якимись техніками. Тому ця культура почала формуватися і на сьогодні вже немає спотвореного уявлення про психологічну допомогу.

Авторки “Коханий, я живу” кажуть, що державна політика з приводу психологічної реабілітації як військовослужбовців, так і їх рідних конче необхідна. Ярина Геращенко розповіла нам що, готуючись до пілотного проєкту, шукала бодай якусь інформацію з приводу психологічної допомоги дружинам полеглих героїв – і нічого не знайшла, принаймні такого формату. Тож проєкт, створений у Запоріжжі, точно можна назвати унікальним. І авторки програми готові поділитися досвідом із волонтерами з інших міст України, які захочуть створити подібну ініціативу.

Фото, використані в матеріалі та для обкладинки: Олена Тіта.

Читайте також: Марив армією: 21-річний боєць запорізької артбригади знаходиться понад рік у російському полоні після виходу з “Азовсталі”

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.