Життя в окупованій Запорізькій області: хто пише щасливі коментарі від “бердянців” та “мелітопольців”

«Х##лы! Не надо нас освобождать! Мы не хотим обратно в Украину!» Саме такі коментарі часто-густо можна побачити в соціальних мережах нібито від мешканців тимчасово окупованих територій. Але чи насправді на ТОТ залишися тільки ті, хто  радіє російському окупаційному режиму?

Минули вже два роки відтоді, як частина Запорізької області знаходиться під окупацією. Ми вже писали про те, що далеко не всі з тих, хто залишився на окупованих територіях, зробили це через “палку любов до Росії”. 

Виїзд: все ще можливий, але все складніший

Виїзд із ТОТ продовжується і досі, але виїхати стає все важче:  перевізники за свої послуги беруть чималі гроші. Вартість коливається в районі 500 євро і більше. Звісно, такі кошти є не у всіх. Але головне – те, що ніхто не може гарантувати безпеку під час цієї “подорожі”. 

Родина Анастасії (ім’я змінене) по обидва боки від лінії фронту чекала на звістку від неї протягом тижня. Єдине, що було відоме достеменно – жінка дісталася кордону. Потім зв’язок із нею обірвався. 

Як з’ясувалося пізніше, увесь цей час українка провела на кордоні Росії – чекала на фільтрацію. Врешті решт вона успішно дісталася Запоріжжя. Але такі щасливі закінчення трапляються не щоразу.

Шлях з окупації важкий і довгий: три-чотири доби – це мінімум. А ще  треба враховувати виснажливі допити і перевірки телефонів військовими та спецслужбами. Літні або хворі люди взагалі можуть не витримати такої дороги. 

Під час допитів виникають ситуації, які будь-кого поза окупованими територіями шокують своєю абсурдністю.

Скоро ми опублікуємо розповіді із порадами від тих, хто зміг останнім часом виїхати з окупованих територій.

“В Мелітополі все ніштяк”?

За свідченнями людей, яким пощастило виїхати з ТОТ, ті, хто там залишився, розділилися на два табори. Одні пристосувалися до життя в окупації, їх все влаштовує – звісно, до першого обшуку або конфлікту із ніким не контрольованими російськими солдатами на вулиці. 

Інших “лагідно”  називають “ждунами”. Це ті, хто чекає на визволення і на власній шкурі відчуває “всі  прелєсті” теперішнього режиму. Якщо вони викликають підозру, то їх ламають, залякують, садять “на підвал”.

У мережі все частіше з’являються репортажі, де беруть інтерв’ю у місцевих жителів  Мелітополя, Бердянська та інших міст окупованої частини Запорізької області. Вони розповідають про прекрасне життя на “освобожденных территориях”. Але є нюанс: під страхом підвалу і тортур – або вже після них – людина скаже все, що від неї забажають.

Люди звикли жити в умовах тотального  контролю: будь-якої миті на вулиці тебе можуть зупинити військові або окупаційна поліція для перевірки документів та телефонів. Вони змушені постійно слідкувати за тим, щоб не сказати чи зробити такого, за що можна потрапити на підвал.

А що ж насправді?

У  великих містах – Мелітополі, Бердянську – життя ще більш-менш вирує. Окупаційна адміністрація переможно звітує про “постачання ліфтів для Новороссії”, “закупівлю лісопожежної техники”, гранти для малих підприємців. 

Але це – не більше, ніж картинка “на продаж”.  Та й та – нечітка: у телеграм-каналі псевдогубернатора Євгена Балицького більше фото із Сочі або Москви, ніж із “ощасливлених” районів Запорізької області. Окупаційні війська, “волонтери”, засідання – є. Фото “розквітнувших” Розівки або Кам’янки-Дніпровської – немає.

Окупантів видають деталі: так, створена для “опозиції” місцева організації ЛДПР у своїй рекламі показує реальну ситуацію на ТОТ

У маленьких  населених пунктах, далеких від великих міст, ситуація зовсім  інша. Місцеві телеграм-канали публікують повідомлення про перебої зі світлом, подачею питної води, відсутністю мобільного зв’язку та інтернету. Для жителів окупованих територій це вже звичне явище.  

Чималих проблем жителям ТОТ, особливо в сільській місцевості, останнім часом почали завдавати і вовки, які в пошуках їжі заходять до населених пунктів і нападають на людей. Якщо зауважити, що там відсутня кваліфікована медична допомога та якісні медикаменти, то картина вимальовується зовсім неприємна. 

Для того, щоб більш-менш полікуватися, люди з маленьких містечок та сіл  їдуть до Мелітополя, або й ще далі – до Криму. Коштує це далеко не копійки.  І, звичайно, тільки при наявності російського паспорта. 

Паспорт або депортація

Але і тут скоро стане складніше. За повідомленнями в офіційних телеграм-каналах окупаційної влади, оформити паспорт громадянина Росії на пільгових умовах можна тільки до 1 липня 2024 року. Якщо не встигнути в ці строки, людина буде вважатися іноземним громадянином, і матиме право перебувати “на території Російської Федерації” (тобто у себе ж вдома) не більше 90 діб. 

Про те, що таке “депортація по-Балицьки”, мешканці Запорізької області знають. Людей виводять на лінію розмежування і пішки відправляють у бік підконтрольної Україні території. Іти треба мінними полями, під ризиком обстрілів. Доходять одиниці. Депортація через територію Росії у цьому випадку – щасливий вихід. 

“Щастя” за зарплату

То хто насправді публікує коментарі про “щасливе життя у російському Мелітополі/Бердянську/Маріуполі тощо”?  Ми вже писали про колосальну роботу пропагандистської російської бот-машини.

Справжні коментарі місцевих мешканців зараз знайти складно: перевірки телефонів і можливість потрапити “на підвал” лякають. Їх можна зустріти в основному в “Тік-тоці”, який пропагандисти “обробляють” позитивними відео про щастя “під Росією”. Більшість із них – про втому і просте людське бажання вижити.

Ми перерахували далеко не всі проблеми, з якими зустрічаються жителі тимчасово окупованих міст і сіл.  Ось це – “ніштяк”, “багатая русская жизнь” у всій своїй красі, і мешканці ТОТ відчувають її на собі кожного дня.