Берегині військового госпіталю: як запорізькі волонтерки стали опікунками медичного закладу – фоторепортаж

“Запорозькі Берегині” можуть похизуватися своєю вже довгою історією діяльності, яка включає допомогу військовим, організацію фестивалів, концертів, акцій, корисних курсів. І звичайно, що під час повномасштабного вторгнення росії в Україну вони не залишилися осторонь, а навпаки взяли “шефство” над Запорізьким військовим госпіталем і суттєво допомогли йому. Як та що вдалося зробити волонтеркам, розповідаємо тут

Берегині військового госпіталю

Сонце пече нещадно, літо вже повністю увійшло в свої прав. До воріт госпіталю під’їжджає Олена Шевчук, керівниця громадської організації “Запорозькі Берегині”. Зустрічаємо її, і відразу беремося допомогати, бо Олена просто не може приїхати до медичного закладу з пустими руками. Тому несемо всередину смаколики та трошки необхідного посуду для бійців. 

– Коли Віктора Писанка призначили начальником госпіталю, це було ще в січні, він покликав “Запорізьких Берегинь”, щоб ми підписали меморандум про співпрацю. Після ми почали допомагати, а 14 лютого в клубі госпіталю дали великий патріотичний концерт. 24 лютого Віктор зателефонував зранку і сказав: Будь ласка, Олено, збирай своїх дівчат, бо потрібно готувати їжу, кухарі звільняються, не хочуть працювати. Звичайно що ми відгукнулись, – згадує жінка.

Олена, у мирному житті журналістка та письменниця, зараз перетворилася на справжню берегиню військового госпіталю, як всі дівчата з організації.

Нас пропускають за ворота, йдемо в будівлю. Перша зупинка – прийомне реанімаційне відділення з рентгеном. Олена розповідає, що коли вони вперше побачили поранених, то відразу зрозуміли, що треба рухатися, щось робити. 

– Ми з чоловіком відразу включилися в роботу, поїхали купувати необхідні для такої ситуації ліки, тому що госпіталь був терапевтичний, він приймав на лікування, профілактику, і не стикався раніше з військово-бойовою травмою.

У той же день поступило завдання зробити ширму, щоб розділити реанімаційну на прийомне відділення та рентген-кабінет. Неочікувано з цим взявся допомогти заслужений артист України Олександр Фортус, який був “берегиням” в якості водія. Тоді за одну ніч запорізький театр молоді зробили ширму, яка стоїть тут і до нині. 

Плачу і роблю

Поки розмовляємо з Оленою, періодично підходять люди, вирішити якісь нагальні питання чи просто привітатися з волонтеркою, щось запитати.

– Було дуже складно, коли мені телефонували і ставили якісь задачі, в яких я нічого не розуміла. Наприклад, терміново було потрібно знайти скільки-то метрів єгази. Я плачу, я не знаю, що це таке і де його знайти. Це вже потім я зрозуміла, що це дріт, яким треба було обмотати госпіталь, – розповідає Олена.

Трошки пізніше в групі в Фейсбуці “Запорозькі Берегині” з’явилися чоловіки, які почали займатися ремонтом автівок, швидких, пошуку тієї ж самої єгази та інше. Олена каже, що вона також почала розбиратися в цьому, але в перші дні, коли ставили завдання і не пояснювали, було дуже складно. 

Справжній ревизор

Як розповідає Олена, допомога госпіталю почалася з кухні. Перший запит від начальника медзакладу надійшов саме з забезпечення харчування. 

Тому йдемо на кухню. Крізь коридори до нас добиває смачний запах готової їжі та стає все спекотніше. На стіні помічаємо напис-малюнок в жовто-блакитних кольорах – “Галушкарня”.

Олена розповідає, що в перші дні дівчата між собою ділили зміни на кухні, а деякі продукти харчування доводилося їздити закупати в Дніпро, тому що в Запоріжжі все було закрито. 

Згодом до госпіталю прийшла працювати шеф-кухар Ольга та інші кухарі, але Олена продовжує проводити ревізію та писати про харчування звіти в соціальні мережі. А звіти робити є з чого, дивіться самі: 

Майже мурал

Берегиня розповідає, що якось у начальника госпіталю з’явилася ідея зробити на будівлі мурал – намалювати Тайру. Це завдання було покладено на Олену. Після запитів у Фейсбуці та спілкуванні з художником, стало зрозуміло, що ідея не з дешевих, тому вирішили обмежитись малюнками всередині самого медичного закладу. 

Йдемо за Оленою розглядати малюнки, наче в музеї. Всі картини зроблені в патріотичних кольорах та випромінюють позитив, надію, віру у перемогу та майбутнє. 

Зупиняємося біля однієї картини, що намальована не на стіні, а на полотні. 

– Оце я намалювала в 14-му році. Була тоді вагітною. В 15му році сюди повісили. Я тоді казала, що ніхто про нього і знати не буде. А зараз під цього янгола зробили навколо все жовто-блакитним, – посміхається волонтерка. 

Червоне – то любов

Після невеличкої екскурсії йдемо до поліклініки. Олена хоче познайомити нас зі своєю заступницею Ксенією Мороз, що працює тут старшою медсестрою, та заодно показати рушник, з яким вже пов’язана містична історія.

Ксенію знаходимо в кабінеті. Вона радо погоджується вийти до нас на вулиці і заодно захопити з собою вишивку – рукав весільної сукні. 

– На фестивалях ми показуємо колекції вишиванок наших етнографів Запорізької області. Але ми хочемо зробити і свою колекцію. Ця весільна сукня в моєму баченні буде такий мікс традиційного та сучасного, щоб люди захотіли таке придбати собі або зробити самостійно, – пояснює Ксенія.

Сидячі у тіньку, у облаштованому місці відпочинку для бійців та працівників медзакладу, Олена дістає рушник “Запоріжжя”, з яким вже пов’язана містична історія. Навіть дві. 

– Наснився мені Петро Ребро зі словами: “Ні, ти не знаєш добре України, якщо на Запоріжжі не бував”. Я зателефонувала Оксані, сказала, і вона створила такий малюнок. Тут наше червоно-чорне сонце, птахи, дуби, квіти, те, що символізує саме Запоріжжя. Трохи ще недовишитий, – розповідає волонтерка. 

Вишивають рушник у техніці “качалочки”, тому що це автентична техніка нашого регіону. 

Але містичність заключається не тільки в сні про Петра Ребра, але і в тому, що рушник пішов червоними пламями.

– Ми передаємо рушник серед дівчат, коли є у них час на вишивку. І коли почалася війна, то ми звернули це діло, бо всі волонтерять, ні у кого немає часу. Згодом я про нього згадала і кажу, а де наш рушник, давайте його діставати. Ми достали і він по краям пішов червоними плямами, – каже кервниця “Запорізький Берегинь”. 

Дівчата розуміють, що це могли полиняти червоні нитки і ніякої містики в цьому немає, але….

– Але ми так собі зрозуміли, що це кордони Запорізької області, які зараз в крові. Тому швиденько почали вишивати, бо гадаємо, що якщо ми його довишиваємо, то закінчиться війна. По крайній мірі в Запорізькому регіоні все буде добре. 

Зараз “Запорозькі Берегині” продовжують опікуватися військовим госпіталем. Завдяки їхнім зусиллям на території було встановлено відеоспостереження, налагоджений процес харчування, придбані пральні машинки, які працюють 24/7, постійно надходить допомога у вигляді ліків та засобів особистої гігієни. 

Волонтерки зупинятися не планують, бо поки йде війна, будуть і потреби, буде потрібна допомога. Тому що немає нічого неможливого для того, хто буде робити це не сам. 

____________________________________________________________________________________________________________________________
Якщо ви хочете допомогти госпіталю та підтримати роботу організації “Запорозькі Берегині”, то підписуйтесь на сторінку Олени Шевчук в Фейсбуці, де вона публікує актуальну інформацію – https://www.facebook.com/helen.shevhuk