В очікуванні деокупації: як розмовляти зі своїми, щоб повернутись до своїх. Ч.1

Безпорадність, несправедливість, інформаційні вкиди заради хайпу – усе це звалилося на голови українців від початку війни і з кожним днем, здається, тільки посилюється. Серед тих, по кому хвиля негативу вдарила особливо боляче – люди, що виїхали або залишилися на окупованих територіях.

І хоча більшість із них прагне підтримувати одне одного хоча б добрим словом, у телеграм-пабліках все одно не вщухають жорстокі словесні бої між тими, хто нібито “продався москалям”, і тими, хто “покинув рідний край напризволяще”.

До чого вже призводять і можуть призвести у майбутньому ці битви? Чому так важливо підтримувати одне одного навіть на цьому найпростішому рівні? Чому виступи можновладців часто-густо роблять тільки гірше і чого їм не вистачає? Як Москва додає дров у ватру? Ми зібрали думки та історії людей із Запорізької, Херсонської та Харківської областей про те, як живуть і чому сваряться розділені окупацією українці. Взаєморозуміння, ясність і підтримка життєво важливі – ось головний висновок із цих історій.

“Телеграм” – місце зустрічі або місце бійки?

Як повернутися додому, якщо повернутися додому неможливо? Заміною втрачених українських Розівки, Мелітополя або Бердянська для їх мешканців стали телеграм-канали. Згідно із дослідженням херсонського фонда “Захист”, абсолютна більшість херсонців починають день із “Телеграму” і закінчують ним же.

Власне, те ж саме можна сказати і про мешканців Запорізької області – і тих, хто поїхав, і тих, хто залишився в окупації. Тому у “Телеграмі” виникли десятки, або навіть і сотні локальних чатів і пабліків – від великих міст до сіл та селищ. Там можна дізнатися, як живе зараз місце, у якому ти народився і мусив поїхати, – або виговоритися, якщо ти на окупованій території і не можеш відстоювати свою думку відкрито.

Втім, зустріч земляків у коментарях не завжди буває безболісною. Пара необережних слів – і починається з’ясування, хто ж був неправий: ті, хто лишився жити із новою окупаційною владою, або ті, хто кинув свою землю і поїхав в умовно більшу безпеку? Чи можливо було виїхати? Чи необхідно? Чи морально? Усі ці запитання виринають раз по разу і спричиняють аж занадто палкі суперечки.

З’ясування, судячи з усього, будуть тривати ще роки наперед. Директор харківського БФ “Слобода ЮА” Максим Явников – один із тих, хто активно опікується деокупованими територіями своєї області. За його словами, і звільнення громад не поклало край взаємним претензіям, обґрунтованість яких ззовні і не зрозумієш:

 – Та воно і зараз є. Були такі випадки… Одна жінка має фонд, вона теж допомагає. Вона допомагає, щось ми їм (мешканцям деокупованих територій – ред.) даємо. Ми всіх нюансів не знали. А нам кажуть: “Якщо ви з нею працюєте, то ми у вас нічого не візьмемо”. А у неї син взагалі в ЗСУ. Тобто є такі речі, що дуже важко розібратися.

Схожі проблеми має Херсон. Майже півтора роки різного життя, різних проблем і різних рішень призвели до того, що людям просто важко зрозуміти одне одного. Проектний менеджер херсонського БФ “Захист” Костянтин Філенко описує проблему так:

 – Щодо тих людей, які не в Херсоні: як на мене, їм бракує інформації, усвідомлення того, що саме відбувається в Херсоні, тільки з новин вони черпають якісь дані. Є певне нерозуміння: ті, хто перебуває в Херсоні під постійними обстрілами, – вони виживають. Якісь недоречні жарти чи нерозуміння з боку тих, хто зараз знаходиться в безпеці, викликають негатив і неоднозначну реакцію. Але загалом якихось серйозних конфліктів я не помічав.

А Запоріжжя? Аскад Ашурбеков – депутат обласної ради, що народився у Токмаку і зараз опікується ВПО зі свого міста та прилеглих районів. На його думку, спілкування між тими, хто виїхав з окупованих територій Запорізької області, та тими, хто залишився у своїх домівках, достатньо дружнє – крім, звичайно, окремих випадків:

– Люди все одно сприймають ситуацію як тимчасову. Незважаючи на те, що вже рік там окупація, всі все одно розуміють, що це ненадовго, що треба максимально намагатися зберегти зв’язки. Тому комунікація, як мені здається, достатньо рівна та дружня.

Але ж особисте спілкування – то одне, а соцмережі – то, на жаль, інше. І це “інше” значно радикальніше та ворожіше. Часто-густо ненависть до окупантів переливається на всіх, хто залишається на ТОТ.

“Логіка” хейтерів приблизно така: не виїхав від окупантів – значить, ненавидиш їх не так сильно, як необхідно, або ставиш майно вище за любов до України, або власною волею піддаєш себе небезпеці – а це нервує решту українців і створює їм психологічний дискомфорт. Суперечки “виїхав-не виїхав” стали настільки нормою, що їх вже чекають заздалегідь.

Дискусія на роки

• Ну везде разные ситуации. Там надо платить. И не 10 000 гривен, например. Даже. Тот у кого есть бабки, тот и выезжает.
• Може виїхати будь хто, якщо є бажання. Інша ситуація, коли ти в списку СБУ і шукаєш зараз виправдання)
• Очень легко конечно об этом просто говорить

Діалог у соцмережі, 24.11.2022

Виїзд з окупованої території – та тема, де діалог колишніх земляків найчастіше може зайти у глухий кут. Чому люди виїздили? Чому залишалися? Відповіді на ці запитання сформульовані давно… і досі не задовольняють тих, хто знов і знов повертається до болісної теми.

Максим Явников має свою коротку і максимально практичну відповідь:

– Я вважаю, що щойно ти бачиш, куди воно іде, треба виїжджати. Бо велика вірогідність, що ти живим не залишишся.

Але прості рішення для когось виявляються складними до нездійсненності. Родина Миколи Духонченка, члена виконкому Василівської міськради, виїхала не одразу. До 18 травня вони залишалися у Василівці через необхідність доглядати за паралізованою бабусею, яку було неможливо вивезти.

– Але мама казала: “Я іду Василівкою – мені дихати важко. Я зустрічаю поглядом отих тварюк, я розумію, що я нічого не можу зробити, – і мене це з’їдає зсередини. Я розумію, що я нібито вдома, але я тут не господиня”. Потім, коли бабуся 9 травня померла, вони через 9 днів з татом виїхали.

Історій багато. Але якщо читати їх, бачиш, що головних причин для виїзду три: страх за дітей, загроза для життя або просто неможливість терпіти “нових господарів” – тобто, знов-таки, небезпека для власного життя.

 – Сусід їхав на велосипеді і показав їм (російським солдатам) фак. Його забрали, а через три дні нам дзвонять із травматології: “Ваш сусід? Він у нас”. А ми що можемо зробити? “Ну скажіть дружині, хай забере”. Його якось волонтери вивозили потім. Два місяці на Західній на реабілітації, по 100 тисяч доларів на місяць. Дружина з донькою у боргах, але кажуть, що без нього ніяк. Тепер сидить, щось мичить, головою трясе… – це тільки один епізод із розповіді у поїзді “Запоріжжя – Київ”. Розповідає літній чоловік із Мелітополя, який виїхав у грудні 2022-го, коли електричне опалювання перестало гріти, а у його родини з’явилося відчуття, що скоро прийдуть і за ним.

А от чому ті, хто залишився, зробили інший вибір? Багацько людей із локальних чатів  впевнені: це страх за майно.

Мабуть, це – головні слова, які чули рідні людей з окупації, раз по разу телефонуючи і благаючи свою родину приїхати до них у Запоріжжя, Київ, Черкаси… “У мене тут дім, що з ним зроблять без мене?”  “У мене тут свині, на кого я їх полишу?” “У мене бізнес, я тільки його на ноги поставив”…

Боялись орків, боялись жадібних сусідів… Але чи за майно переживали? Микола Духонченко дивиться на це так:

Люди, які там залишилися і не є негідниками, – це, зазвичай, люди, які здебільшого пливуть за течією. Припустимо, пан А, я з ним колись працював. Навіть, якщо його щось не влаштовує, він не буде нічого міняти, оскільки вважає, що може бути ще гірше, а тому краще потерпіти та якось перечекати. А потім починається адаптація та звикання. І прив’язка до свиней, до будинків – вона зрозуміла, але це особистісні характеристики конкретної людини. Не у плані підтримки-непідтримки політичного ладу, а просто “чи готовий я щось змінювати і ризикувати, починати з початку?”

“Щось змінювати”, – це, можливо, деяке переменшення. Фактично для багатьох ішлося про “почати життя наново”. Тож перше, про що запитують ті, хто залишився – це “А мені забезпечать новий дім і роботу?” У те, що ці проблеми вирішуються – не вірять.

– Я живу зараз у Запоріжжі. (…) Держава виплачує тимчасовим переселенцям грошову щомісячну допомогу. Іди працюй, робота є. Багато робочих місць пусті. Можна отримати гуманітарку, якщо ти пенсіонер, інвалід або у тебе маленькі діти. Моїй мамі інваліду дали гроші на лікування, удруге вона отримала їх від Карітас (міжнародний благодійний фонд – ред.), – пише у соцмережах одна із коментаторок-переселенок (Олена Кривун)

Втім, деякі коментатори із телеграм-каналів мають свою версію щодо того, яку “вигоду” шукають ті, хто залишився на ОТ. На їх думку, причина залишитися – це… висока зарплатня та пенсія від російської окупаційної “влади”. В одній з анонімних історій у чаті Кам’янки (колишнього Куйбишева, а потім Більмака) про місцеву лікарню пишуть: “багато медпрацівників раділи зарплатні, працювали при україні на півставки з мінімалки а руськи спершу санітаркам заплатили по 60 тис.у главного було більше 3тис доларів як пересчитать.але вже урізали (…) не треба обілять себе бо ви тільки помагаєте своєму карману та окупанту.самі ж до нього прибігли” (правопис оригіналу збережено, https://t.me/anonim_kb/1850)

Микола Духонченко коментує такі закиди коротко:

– Маячня. Це маячня. Це на руку кому? Точно не нам.

За його словами, Україна відчайдушно намагалася якнайдовше підтримувати свої екстрені служби, адже їх робота критично необхідна:

– Це максимально довго робилося, десь до березня, до квітня, поки росіяни не почали включати своє ІПСО. Вони почали з людьми працювати в плані “Україна вас покинула, ви теперь наші”. От тоді ці зв’язки перервалися.

Зв’язок – це саме те, що необхідно підтримувати за всяку ціну, впевнені ті, хто опікується людьми з ОТ. Причина очевидна:

– Я дуже боюсь, аби не сталося того ж ефекту, що на Донбасі, в Луганську або в Криму. Але там дуже довго насаджується альтернативна реальність, створена російськими пропагандонами. З часом відбувається процес адаптації, – каже Микола Духонченко.

Зайві звинувачення з українського боку тільки підштовхнуть людей ближче до віри у російську пропаганду. Підтримка та розуміння – навпаки.

Кривава крапка

• Ну я живу при орках, но я за Україну, і чекаю її, но я не зміг виїхати, бо повсюди були обстріли, і що мені вмерти під обстрілами?

Соцмережі, 24.11.2022

У будь-якому разі, далеко не всі, хто залишився на ОТ, перебувають там із власної волі. На думку Аскада Ашурбекова, виїзд з окупованих територій тривав стільки, скільки це було можливим, і був достатньо масштабним. Настільки, що криваву крапку у ньому поставили росіяни:

– Я думаю, точка відліку – це коли росіяни обстріляли гуманітарну колону машин на в’їзді до Запоріжжя. Коли загинуло 30 людей. Це був кінець вересня.

До цього логістика була достатньо відкрита. Щоденно звідти виїздила колосальна кількість людей. Вивозили лежачих, такі теж є прецеденти. Я вважаю, що росіяни закрили проїзд через великий відтік населення. Вони зрозуміли, що ця логістика вимиває населення з тимчасово окупованої території. Тому вони закрили це.

Ризикованість виїзду була зрозуміла з перших днів. Інтернет зберігає незчислимі історії людей, які вибиралися під обстрілами, мінними полями, із майже тижневими чергами на пункті виїзду у Василівці.

– Знайомі попали під обстріл на оріхівській трасі. Ховалися під прилавками у магазині. Інші виїхали до Гуляйполя двома машинами, з речами, далі їхати не захотіли. Дочекалися, обстрілами машини побило, їх вивозили із одним пакетом, – розповідає історії земляків із Пологівського району Ірина. Ще до початку повномасштабного вторгнення вона переїхала із Кам’янки до Ірпеня… щоб у лютому 2022 вибиратися звідти з дитиною і двома котами до Львова. Що таке виїзд під російськими обстрілами, вона знає із власного досвіду.

Інша історія з інтернету: “Я виїхала з окупованого міста. Мій бізнес віджали росіяни. Нас здали свої. Їм просто хотілося зайняти наше місце під сонцем. Сестру брали у заручники через те, що ми не захотіли співпрацювати з окупаційною російською владою. Її життя коштувало нам півмільйона гривень” (Олена Кривун)

Тож вибір про те, їхати чи ні, навряд чи і справді був про статки або будинок. Це був вибір між тим, де вірогідніше вижити. Або інакше – де вірогідніше померти: в окупації, на шляху із неї, або (сильно перебільшуючи!) – без житла і роботи у чужому місті. І на це запитання кожен відповів для себе сам.

Що маємо у підсумку? Офіційних оцінок немає, але, на думку тих, із ким ми спілкувалися, з окупованих територій змогло виїхати від третини до половини мешканців. Що ближче до пункту виїзду у Василівці, то вищою є ця кількість.

А що ж із тими, хто залишився? Чи справедливо буде думати, що усі вони змирилися із життям при росіянах? Усі полишили спроби пробитися до своїх? Усі стали колаборантами?

Ні.

І досі тоненький струмочок людей з ОТ знаходить шляхи до вільної України. Чого бояться українці в окупації? Кого з них можуть у майбутньому назвати колаборантом? Які хитрі шляхи знайшла Росія, щоб використати українську звичку сваритися, до чого це вже призводить і що із цим можуть зробити українці з вільних територій? Про все це читайте у наступній частині матеріалу.

Ольга Сидорова – текст
Юлія Савчук, Наталія Лобач – графіка

Здійснено в рамках проекту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обовʼязково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.