Терниста дорога додому: через Шереметьєво до тимчасово окупованого містечка Запорізької області. Частина перша

Цей текст написала для нас колишня мешканка невеличкого містечка Запорізької області, яке зараз у тимчасовій окупації росіянами. Це її відверта розповідь про те, про що в Україні говорять не часто: що відчувають і що переживають ті, хто намагається повернутися на ТОТ. Це майже безнадійна подорож: фільтрацію проходить хіба що кожен десятий. Але люди все одно пробують. Чому? Слово нашій авторці

Привіт! Я Ксенія, і росіяни заборонили мені в’їзд до власної домівки. Ця фраза могла б бути початком групової терапії у психотерапевта. Адже таких, як я, зараз сотні, а може, і тисячі. Людей, чию долю вирішили російські спецслужби, які чомусь взяли на себе роль Бога.

Дехто справедливо може задаватися питанням: а навіщо взагалі  повертатися на тимчасово окуповану територію? Навіщо жити під рашистами, за їхніми законами, отримувати їхні паспорти?  Бути в небезпеці, під постійним тиском пропаганди, у максимальній непевності?

Російська пропаганда, звісно, малює красиву картинку: «підтримка», «стабільність», «покращення», «турбота». «Відсутність корупції», ха-ха. Втім, всі, хто тримає зв’язок зі своїми на ТОТ, знають, що відбувається насправді: відключення світла, «профілактичні бесіди» з дільничними, якщо маєш рідних на підконтрольній. Затримки зарплати. Ціни, що постійно зростають. ЖКГ, яке немає кому ремонтувати. Пропаганда у школах. Лікарі, яких знайдеш тільки у великих містах, а краще – взагалі в Росії. Перед тим, як поїхати на ТОТ, я пройшла на підконтрольній повний медогляд. Про всяк випадок.

Але причин, чому жителі ТОТ прагнуть повернутися додому, насправді безліч. Меркантильних – оформити та продати нерухомість – не так вже й багато. На більшості тимчасово окупованих територій російські органи, що займаються переоформленням нерухомості, так і не працюють. А у великих містах своєї черги на переоформлення нерухомості можна чекати роками. І ті, хто їде на ТОТ, зазвичай знають про це заздалегідь.

І все одно  деякі з нас намагаються повернутися додому. Чому? Найчастіше –  через втому жити далеко від дому, на зйомній квартирі, із низькооплачуваною роботою. Вдома залишилося інше життя – а ще відчуття, що там і стіни лікують. Тим часом старіють батьки, і від них все частіше чуєш, що їм потрібна допомога. Останньою краплею може стати будь-яка дрібниця.

Початок: готуємо телефон до перевірки, обираємо перевізника, розцінки та інше…

У мене на ТОТ немає квартири, яку можуть «віджати». Але є старенькі батьки, які, на жаль, почали частіше хворіти. Впоратися самостійно їм стає все важче і важче. Чи витримають вони довгу дорогу на підконтрольну територію? Я не хочу перевіряти. Я вирішила повернутися на ТОТ.

Це не було швидке рішення: я вагалася багато місяців. Це страшно – вирішувати таке. Але перед Новим роком, у грудні 2024, я поїхала через Москву додому.

Я довго готувалася до так званої фільтрації в аеропорту Шереметьєво. Читала спеціальні телеграм-канали, моніторила новини, відгуки про перевізників. Новий телефон купила за півроку до дати поїздки. Встановила туди «телеграм», «вотсап», перевстановила соціальні мережі зі старого телефону. Робила нейтральні фото та відео, спілкувалася з родичами, підписалася на російські канали та пабліки.  Постійно чистила кеш в телеграмі. За півроку в телефоні назбиралося достатньо контактів  та інформації.

Їхати на ТОТ можна або самостійно, або з перевізниками. Я обрала другий спосіб… і потім про це пожалкувала. Вибравши перевізника за відгуками в телеграм-чатах, зв’язалася з ними.

Виїзд щоп’ятниці з Варшави. Єдина умова – повна оплата квитка на літак з Білорусі до Москви. На той час його вартість становила 4 800 гривень, або 11 652 російських рубля. Нічого страшного не сталося, мене не «кинули», квиток дійсно придбали. Навіть забронювали місце в автобусі зі Львова до Варшави, вартість якого я оплатила водію при посадці.

Початок шляху. Варшава-Брест-Мінськ

Цікаве почалося в Польщі. У Варшаві на мене чекав не перевізник, а звичайний рейсовий автобус «Варшава-Мінськ». Водії – білоруси, та і переважна більшість пасажирів також. Вони дуже лояльно і навіть зі співчуттям ставляться до українців, які намагаються проїхати додому через такий довгий шлях, принизливі допити, перевірки та фільтрацію.

Водій, побачивши у мене український біометричний закордонний паспорт, одразу спитав: «Ви знаєте, що на білоруському кордоні з вами будуть проводити бесіду спецслужби?» Так, я була в курсі, що проходити фільтрацію доведеться не тільки в Шереметьєво, але і в Бресті. Про це попереджали перевізники.

У рейсовому автобусі я познайомилася з іншими пасажирами, які бронювали квитки через «мого» перевізника. У більшості з них були внутрішні російські паспорти. «Люди з подвійним громадянством» – так їх зараз називають,  і з Білорусі вони мали їхати наземним шляхом. Проте так звану «бесіду» в Бресті вони також повинні були проходити.

 – У чому ми винні? Ми що, не люди? Чому нас допитують як злодіїв? –задавалася питанням жіночка з подвійним громадянством, яка їхала від дітей з Миколаєва до Чаплинки. Там на неї чекала старенька мама.

– Ви винні тільки в тому, що хотіли жити краще! – сумно відповів чоловік на задньому сидінні автобуса, судячи за характерним акцентом, білорус.

На кордоні в Бресті у нас забрали українські закордонні паспорти і залишили десь в кутку – чекати, коли до нас вийдуть представники спецслужб для бесіди. За півгодини люди в формі повели нас на другий поверх. Викликали по одному, перевіряли телефони, питали, чому ми тільки зараз повертаємося додому. Вимагали  наявність квитка на літак з Мінську до Москви.

Морально давили.  Коли я сказала, що їду до хворих батьків, почали питати, чому я два роки не зважала і не згадувала, що у мене там рідні. Пройшлися по контактах в телефоні, почали розпитувати про той чи інший.

Врешті решт, пропустили. Хоча бували випадки, що ще на етапі фільтрації в Білорусі українців зупиняли. Виводили на міст, який з’єднує Польшу та Білорусь, та саджали на найближчий автобус назад до Варшави.

Я ніколи не забуду якийсь дивний погляд того співробітника: він дивився то  на мене, то  на мій телефон, то на колегу, і ухмилявся. Для нього то гра. А для нас  – вирок .

Після того, як ми пройшли прикордонний контроль, у Бресті  на автовокзалі нас нарешті забрав перевізник.

Їхати з перевізником чи самостійно: плюси та мінуси

…Старенький Mercedes Sprinter з потертими сидіннями, де коліна упираються у спинку крісла перед тобою. Згадалася пісня Кузьми Скрябіна: «Їде маршрутка як велика собача будка…». Салоном пливе запах цибулі та котлет: жіночка з переднього місця вирішила перекусити. Водій відчайдушно намагається перебити запах котлет  димом від цигарки.  Пасажири не можуть зрозуміти, що смердить гірше: котлети чи цигарки.

Плюсом у цій «собачій будці»  був вай-фай. Водій роздав нам круасани та питну водичку. Дорога до аеропорту Мінська зайняла десь приблизно три години. Без російських паспортів виявилися лише я і ще одна жіночка-пенсіонерка. Тому до аеропорту привезли тільки нас. З багажника «Спринтера» буквально випали наші валізи: було таке враження, що водії трамбували їх туди ногами і підпирали дверима. Вони ніяк  не хотіли туди вміщатися.

За облізлу маршрутку, замовлення квитків, круасани та воду, а ще за те, що висадили мене з сумками біля входу до мінського аеропорту, з мене взяли 150 доларів. Платила я тільки до Шереметьєва. І це зекономило мені 250 доларів. Якщо б я їхала з цим перевізником далі, наприклад, до Мелітополя, заплатити треба було б уже 400 доларів. Але якщо фільтрацію ти не проходиш, гроші перевізник тобі не повертає.

Тому я шкодую, що повелася на послуги перевізників: можна було забронювати  квитки самостійно. В інтернеті є безліч сайтів, через які можна це зробити. А забронювати  та оплатити квиток на літак з Мінську до Шереметьєва могли мої рідні на ТОТ, і кинути його електронну версію мені на телеграм. Адже з Шереметьєва є купа автобусів, які їдуть до Маріуполя або Мелітополя.

Тим, хто ризикує спробою повернення, можу дати одну пораду: купуйте квитки саме «Аерофлоту». Тоді у разі, якщо ви не пройшли фільтрацію, російські прикордонники безкоштовно посадять вас на літак «Аерофлоту» назад до Мінську.

До Москви

У Білорусі – як у всій країні, так і конкретно в аеропорту – не працює український мобільний зв’язок, жоден з операторів. В аеропорту є вай-фай, але там треба реєструватися, а SMS із паролем реєстрації не приходить на українські сімки. Залишаєшся повністю без зв’язку. І це трохи, якщо чесно, лякає. Чужа країна…

Натомість в аеропорту Білорусії є валютні обмінники. Тут можна поміняти євро чи долари на білоруські рублі, і купити щось перекусити або попити.

Наш літак до Шереметьєва затримався майже на годину. Весь цей час ми просиділи з моєю бабусею-попутницею у залі очікування. Запах дорогих парфумів та елітних напоїв з «дьюті-фрі» створював враження, що ти чекаєш на літак, як мінімум, до Єгипту.

Виявилося, що  моя бабуся-попутниця  летить додому до Чаплинки Херсонської області, до чоловіка. Коли почалася повномасштабна війна, вона вивозили онука до Чехії, де були на заробітках його батьки. Так і залишилася вона там, чекаючи, що все скоро закінчиться. А час ішов, за рідною домівкою та чоловіком сумувала. Заробила трохи грошей, підзібрала виплати для біженців-українців у Чехії – і подалася додому.

– Я не знала, що то буде так важко, – призналася вона мені.

Врешті решт ми дочекалися посадки на літак. Привітні дівчата-стюардеси, кава, чай, печиво як комплімент. Комфортабельний літак – і на годину двадцять ти забуваєш, що летиш не на відпочинок, а на принизливу фільтрацію, щоб просто потрапити до власної домівки.

Далі буде…

Ксенія

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win