Терниста дорога додому: через Шереметьєво до тимчасово окупованого містечка Запорізької області. Частина друга

Над чим сміються ФСБ-шники, що працюють на фільтрації у російському Шеремєтьєво? Як зрозуміти, що тобі відмовили у проїзді додому? Цей текст написала для нас колишня мешканка невеличкого містечка Запорізької області, яке зараз у тимчасовій окупації росіянами. Це друга частина її відвертої розповіді про те, про що в Україні говорять не часто: що відчувають і що переживають ті, хто намагається повернутися на ТОТ. Частина перша – тут

Шереметьєво: стратити не можна помилувати

Наш літак приземлився. По трапу ідеш до автобуса, який везе тебе до термінала аеропорту.

Маленьке приміщення, при вході металеві крісла. Трохи далі – ще два ряди твердих чорних сидінь, два кулери з водою, автомат із їжею. Потім виявляється, що в кулері нема стаканчиків, а автомат приймає тільки дрібні російські рублі або російські платіжні картки. Тому треба мати при собі їхні дрібні гроші або ж взяти їжу з собою в ручну поклажу до літака. Їжа точно знадобиться, бо скільки часу триватиме «процедура», невідомо. Все залежить від кількості людей, які в цей день проходять фільтрацію.

Перед Новим роком особливого ажіотажу не було, проходило приблизно 100-150 людей за день. У середньому допит однієї людини – година. Весь інший час ти просто чекаєш на вирок: стратять тебе чи помилують? Зв’язку теж немає, інтернету також. Можна спробувати встановити Є-сімку російського оператора. Але у мене не виходить.

– Граждане России, проходим к окошку 2, 3, 4, граждане других стран – проходим к первому окошку, – оголошують у мікрофон.

Я підходжу до віконця входу №1, протягую український закордонний паспорт. З-під лоба з віконця на мене дивиться молодий прикордонник, який усім своїм виглядом висловлює  зневажливе ставлення до таких, як я – до українців, що намагаються потрапити додому.

 – Куда едем? – питає прикордонник.

 – Додому, – відповідаю я.

 – Куда именно? – наступне питання. 

 – До Запорізької області, до батьків, – кажу я.

 – Где вы были два года? О родителях не думали, а тут вдруг вспомнили, – уїдливо, знущаючись, питає прикордонник.

Я дивлюся на цього молодого хлопця і не можу зрозуміти, хто дав йому право так розмовляти з людиною. Бо я ж людина. Не гірша, ніж він, не нижча за ґатунком. Звичайна людина, яка хоче побачити і обійняти батьків, з якими не бачилась останні два роки.

У мене беруть відбитки пальців і дають аркуш паперу, який треба заповнити та чекати в коридорі на чорних металевих стільцях. Я беру папірець, на якому надруковано, що я даю згоду, у разі потреби, на проведення процедури поліграфа. Від мене потрібно тільки написати своє прізвище, ім’я та по батькові, поставити дату та підпис.

Зробивши те, що сказали, я сідаю на незручний, холодний стілець і озираюся навкруги. Вдалечині сидить компанія людей, по змучених обличчях видно, що сидять вони там вже довго. Я не зважаю, яка зараз година, просто сиджу і чекаю на щось. Що буде далі? Я не розумію.

Поряд зі мною – залізна вивіска, на ній напис «Опросная» і стрілочка. Вона вказує на кабінет, що закривається ззовні решіткою. Поки я сиджу, туди за прізвищем викликають людей. Хтось виходить змучений, хтось наляканий, хтось розгублений.

Трохи відволікшись, я не одразу чую, як мікрофон називає моє прізвище. Запрошують до тієї самої «опросної».

Невелика кімната, в якій стоїть старенький дерев’яний пустий стіл та стілець. За столом сидить молодий прикордонник, невисокий хлопчина, чорнявий. Перед ним аркуш паперу А4. Питає в мене, які є гаджети з собою.

 – Тільки телефон, – відповідаю.

 – Пароль есть? – питає він. Повертає мені той самий аркуш паперу А4. – Пишите пароль. Первый раз тут? Эй, Серега, это по твою душу.

Чорнявий прикордонник звертається до високого, худого світловолосого хлопця, також прикордонника, який стоїть у кутку кімнати. Той, зберігаючи вираз обличчя «як ви мене всі вже дістали», каже мені йти за ним. У кутку кімнати стоїть тумба, комп’ютер та якесь обладнання. Тут знімають відбитки пальців рук та фотографують на фоні решітки, як злочинців у тюрмі.

Тим часом чорноволосий прикордонник з того самого аркушу А4, де я писала пароль від свого телефону, складає конвертик. Кладе туди мій телефон і мій український закордонний паспорт, щось ще дописує і складає на стопочку таких само конвертиків.

Очікування

Після зняття відбитків та фотографування мене знову відправили чекати у коридорі. Скільки часу це взяло, я не знаю, бо телефон у мене забрали. Коли я вийшла, мою бабусю-попутницю з Чаплинки вже покликали на допит. Поруч сиділа сім’я: чоловік та жінка, неговіркі. Вже потім з’ясується, що жінку пропустили, а чоловіка – ні. Далі – бабуся з маленькою валізкою та молода жінка, приблизно такого ж віку, як і я.

Час ішов, прилітали нові літаки, заходили нові люди… Хтось швиденько проходив через друге, третє, четверте віконця, і прикордонники з посмішкою на обличчі вітали «граждан РФ». А хтось, як і я, чекав своєї черги після того, як в них забрали паспорт у віконці №1.

З якогось чи то запасного виходу, чи то входу вийшло із десяток молодих хлопців. Всі спортивні, накачані, одягнені в брендові речі, з айфонами і з кавою в одноразових брендованих стаканчиках. Вони усміхалися і щось жваво обговорювали, заходячи до кімнати, сусідньої до «опросної». Коли хлопці вийшли, у кожного в руках були конвертики з аркушів А4. Як потім стало зрозуміло, я попала на перезмінку співробітників ФСБ.

Фільтрація тривала. Людей називали за прізвищем, викликали до різних кабінетів. Хтось плакав, хтось взагалі не розумів, що відбувається навкруги. У залі плакали діти. Коли батьки були на допиті,  вони сиділи в залі самі – їх хоча б не допитували.

Допоки я сиділа і чекала на свій виклик, думки в моїй голові ніяк не могли дійти згоди. З одного боку, нестерпно хотілося до батьків, до рідних стін. З іншого, я розуміла, що то вже не мій дім, там вже нема життя у звичному для мене сенсі. Там – самотність та безвихідь, постійна небезпека та інколи повна відсутність якихось благ цивілізації.

Поки мій мозок буквально лускався від думок, з «опросної» вийшов молодий хлопець, вдягнений у світлу футболку та джинси, і назвав моє прізвище.

 – Пойдёмте! – сказав він. І я, взявши рюкзак (моя валіза була невідомо де, я  ж її здала у багаж перед посадкою на літак), попленталася за хлопцем. Я вже зрозуміла, що зараз зі мною будуть «беседовать».

– Как настроение? – запитав хлопець, який був співробітником ФСБ. Я впала в ступор: аж ніяк не розраховувала на таке запитання від співробітника спецслужби РФ. Ми сиділи в маленькому кабінеті без вікон. Стіл, стілець, комп’ютер, камери  і стілець навпроти, куди сіла я. Хлопець почав ставити стандартні запитання: де навчалась, хто за професією, де працювала, хто  рідні, де працюють, їхні адреси та номери телефонів. Потім запитали про моє ставлення до «СВО», нацистів і хто такий Бандера. Це загальні питання, які ставлять всім, хто проходить фільтрацію.

У моєму телефоні не знайшли нічого підозрілого. На мене не давили. Може, так просто збіглося і ФСБшник був у доброму гуморі, але допит пройшов доволі швидко, без погроз та залякувань. Але в підсумку я зрозуміла, що фільтрацію не пройшла. У мене взагалі склалося таке враження, що ще на етапі, коли прикордонник у віконці №1 бере твій паспорт, вони вже знають, чи пропустять тебе додому, чи ні.

–  Еще не время, поедете домой позже, – сказав мені ФСБ-шник.

Я вийшла з кабінету, не розуміючи, що мені робити. Присіла з рюкзаком на холодний стілець. Помітила, що моєї бабусі-попутниці нема. Значить, її пропустили. Поряд сиділа тільки дівчина мого віку, яку викликали на допит після бабусі. Ми розговорилися. Вона не знала, чи пройшла фільтрацію, чи ні.

Знову називають моє прізвище, я заходжу до «опросної». Проходила повз кабінет, де хлопці зі спецслужб сміялися між собою, обговорюючи відповіді когось з наших на запитання про нацистів. Сміялись голосно, «тупо ржали». Чомусь мені моторошно.

В «опросній» на мене чекав прикордонник у гумових медичних рукавичках. Він протягнув мені аркуш паперу, на якому я повинна була поставити підпис. Там було написано, що я згодна, щоб у мене взяли зразки ДНК для аналізу. Сказали відкрити рота, поводили там ватною паличкою і поклали її в якийсь контейнер. Та сама процедура чекала і на мою нову знайому.

Вирок

Ішов час, а ми все сиділи на холодних стільцях в залі очікування. Годину, дві, три – здається, то вже була глуха ніч. 

Потім мене та мою «колегу» знову викликали до «опросної» і видали нам по аркушу паперу. У них було написано, що нам відмовлено у в’їзді на територію РФ. Причини не було. На словах прикордонники сказали, що нам відмовлено у праві на в’їзд до РФ «до закінчення СВО» і нас буде депортовано з аеропорту Шереметьєво найближчим рейсом «Аерофлоту» до Мінська.

Той аркуш, що видали нам, виявився ще «м’яким». Деяким вручили папірець зі штампом «запрет на въезд на территорию Российской Федерации до 2075 года».

У той день зі ста претендентів фільтрацію пройшли всього десять. Це були переважно літні люди, які їхали з Європи, які не жили після початку повномасштабної війни в Україні і у яких не залишилося рідних на підконтрольній території. За своїми спостереженнями можу сказати, що якщо у вас беруть зразок ДНК, це означає стовідсоткову відмову у в’їзді до РФ.

Ось і все…

Потім пішли довгі години очікування того самого рейсу, яким нас повинні були відправити до Мінська. Навкруги плакали діти, бо не могли нормально поспати більше ніж добу.

Плакали дорослі. Бо за цим усім, за цими сухими відмовами у в’їзді, стоять сотні поламаних доль, розбитих сімей. Особливо запам’яталося мені  літнє подружжя, яким відмовили у в’їзді до Маріуполя. Жінка плакала, а чоловік стримував сльози, щоб ще більше не засмучувати дружину. Він постійно обіймав її, намагаючись заспокоїти. У Маріуполі у неї залишилася тяжко хвора мати, яку вона, напевно, вже і не побачить і не встигне попрощатися.

Біль, розпач, розчарування та безвихідь – ось що панувало навкруги.

Додому… але не до того

На ранок ми, врешті решт, дочекалися свого літака до Мінська. Паспорти нам не повернули, посадили на літак, сказали, що віддадуть їх вже у Білорусі. Так і було.

В аеропорту Мінська безліч перевізників, з якими можна доїхати до будь-якої країни. Оплата можлива в рублях, гривнях, євро, доларах. Так ми з моєю новою знайомою і зробили. Скориставшися послугами одного з перевізників, ми поїхали до Польщі. Сидячи в автобусі, я дивилася на багатоквартирні будинки, повз які ми проїздили. У деяких вікнах миготіли різнокольорові гірлянди, десь було видно прикрашені ялинки. Люди готувалися до святкування Нового року. А в мене по щоках текли сльози… В голові крутилися слова пісні, які раптово наповнились особливим для мене сенсом: «Дорога терниста, не кожен знайде вузький шлях додому. Життя барвисте, де інші ставлять крапку – ставиш кому…»

Я поставила кому. Я впевнена, що наступний новий рік я обов’язково зустріну вдома, зі своїми батьками. І тоді вже не буде принизливої фільтрації, уїдливих російських прикордонників та працівників російських спецслужб. 

Ксенія

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win