(Не) маленькі люди: як 89-річна мешканка Запорізької області в’яже шкарпетки для захисників України

Улюблена відмовка росіян для зняття з себе відповідальності за дії рф – це вислів “ми малєнькіє люді, что ми можем сделать”. Вони розводять руками і бідкаються, що на Україну напав страшний Путін, і народ тут ні до чого. 

В Україні ж маленьких людей не існує, бо у кожного є велике серце та невгамовні руки, які працюють на перемогу день і ніч. Однією з таких (не) маленьких людей є 89-річна мешканка Запорізької області, яка по мірі своїх можливостей в’яже шкарпетки для наших захисників  

Усім потрібно тепло

На вулиці накрапує дрібний дощик. Ми спускаємось на Яценко по слизькому асфальту, ниряєм в арку, ще трошки сходинок і от перед нами будинок, де мешкає героїня цього тексту – 89-річна Любов Карповна. 

Двері відчиняє онук, а жінка, зустрічаючи нас, тримає на руках Джека – йоркширського тер’єра, що норовить покусати всіх за свою хозяйку. Вітаємось, і з пухнастим захисником також, проходимо в кімнату. 

Напівтемна трьохкімнатна “хрущовка”, заставлена різними меблями, наповнена запахами затишку та старості. В думках мимоволі виринають приємні спогади про рідну бабусю і її покручені літами руки навколо великої чашки паруючого чая. 

– Я всю жизнь в’яжу і вишиваю, – розповідає Любов Карповна. – У мене мама вʼязала, а  сімʼя була велика, бідна, і інколи так і заробляли. Як війна настала, то якщо десь можна було якусь ниточку увірвать, так мама нас завжди вчила вʼязать.

Жила наша героїня у селі Гірке, Гуляйпільського району. Через декілька місяців від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну переїхала до доньки в Запоріжжя. На жаль, вона нещодавно померла і Любов Карповна залишилася вдвох разом з онуком.

– Нитки у мене свої. Від дочки залишився цілий комод. Вона вʼязала здорові модні косинки крючком, мабуть усіх своїх колег обдарила ними, – згадує жінка.

Розповідає, що без роботи сидіти не може. Вдома, у селі, було багато справ, а в Запоріжжі робити нічого, тому вона взялася за шкарпетки. 

– Одні передала Любі, яка вам дзвонила. А це у сусідки десь син в армії, посилку складає йому, він вродє як із начальників, то я понесла дві парі. Кажу: отдайте Серьожі одні, нехай собі забере, а другі комусь отдасть. Яка разніца, усі воюють, усім треба тепло. 

Руки вже не ті, але очі бачать

Як виявилося, Любов Карповна передає власноруч зв’язані шкарпетки вже не вперше. Ще у 2014 році вона розпустила свою шерстяну кофту, що давно в неї лежала, та зробила декілька пар шкарпеток. Віддала їх племінниці, що на той час волонтерила. 

На запитання, чи не хвилюється через прильоти, чи ходять в укриття, наша співрозмовниця відповідає, що хвилюється, але радіє, що досі не долітало. Каже, що в укриття не ходила, хоча біля їхнього будинку одне було, але потім його чомусь закрили. Декілька разів спускалася в підвал, але зараз під час тривоги сидять в коридорі разом з онуком. 

Щодо швидкості процесу виготовлення шкарпеток Любов Карповна каже, що на це може піти і декілька днів, і тиждень.

– Відриваюсь від вʼязання, бо тут надо Джека повести погулять, то їсти зварить. Буває, що два дні один носок вʼяжу, а буває більше. Та і руки вже не годяться, – жаліється жінка на вік, але додає, що ще бачить без окулярів, що для 89 років приємно дивує. 

За гуманітарною допомогою не ходить, адресно також не отримує. Одного разу племінниця записала її на отримання продуктів від церкви, що роздавала гуманітарку за рогом. Жінка туди сходила і на цьому все. Здоров’я не дозволяє далеко відходити від дому і носити тяжкі сумки. В їхньому ОСББ списки на гуманітарку також не збирають.

Дім – є дім

Поки Любов Карповна показує шкарпетки, питаємо, як справи у неї вдома, в Гіркому. Село в окупації російськими військами не було, але його обстрілювали. І зараз обстріли не припиняються.

– У Гіркій хата вродє як стоїть. Казали мені, що з моєї вулиці стоїть тільки моя хата і сусіда. Інші також стоять, але порозбивані. Дочка сусідки розказувала, що до них в хату ракета влетіла, пробила стелю, люстра впала, шафу розтрощило, вікна повипадали і у кімнаті зупинилась, але не вибухнула. Лежить на кроваті. 

У Верхній Терсі залишилася у нашої співрозмовниці подружка. Вона разом із сімʼєю виїжджали, але повернулися. Хоч в місті, де вони були, гарна квартира, тепло, їсти є, але тягне додому. 

Щодо загарбників, то емоція у Любові Карповни одна – ненависть та злість.

– Збили трьох льотчиків, і знімають їх, а вони ізвіняються. Отсюди їх ізвіненія, – підвищує голос жінка і хльостко бʼє себе по стегну, – їх повісить надо догори ногами. Ви знали, куди вас посилають, на людей, ні один не отказався!

Наприкінці нашої зустрічі, жінка показує нам рушники, які вишивала сама. Джек радісно бігає навкруги, заважає, що викликає у нас посмішку. Кажемо, що пес такий же непосидючій, як і його хазяйка. Любов Карповна сміється. 

Прощаємося, виходимо на вулицю. Дощ ще трошки моросить, але на душі тепло і в голові тільки одна думка: Поки є такі люди нас неможливо перемогти. Ніколи.