“Комендант” без обличчя та фільтраційні заходи: чим живе окуповане селище на Запоріжжі

Наприкінці квітня з Чернігівки на власних автомобілях почали виїжджати люди, які доєднувалися до маріупольців, що тікали з пекла. Лише місяць сталої роботи місцевої окупаційної комендатури змусив чернігівчан кидати свої домівки. Серед тих, хто виїхав, був і Степан, який розповів “Запорізькому центру розслідувань” про те, як жило невеличке селище міського типу із населенням трохи більше 5 тисяч людей на початку окупації

Про смт Чернігівка, яке входить до складу Бердянського району, мало чули навіть жителі Запорізької області. Більшість дізналася про нього зі зведень Генштабу ЗС України. Спочатку, коли на територію селища почали заходити перші колони російської техніки, а потім вже з новин про переміщення ворожих військ. Останнє згадування про Чернігівку від української розвідки датоване 31 липня. Тоді розвідники повідомили, що з селища міського типу російські підрозділи вийшли практично в повному складі, а у самому смт начебто залишилося не більше сотні вояк.

Нам вдалося зв’язатися зі Степаном (ім’я змінено задля безпеки, – ред.), якому довелося покинути рідне селище через російську агресію. Степан поділився із нами своєю історією.

— Я з селища міського типу Чернігівка, це Бердянський район. Воно не має якихось військових або важливих інфраструктурних об’єктів Запорізької області – мирне та спокійне смт. Після 24 лютого російські війська вкрай швидко просувалися по Запорізькій області. Фактично, Чернігівка була окупована на третій-четвертий день великої війни. Активних бойових дій на території селища не було, а були лише поодинокі прильоти ракет, було чутно авіацію в небі, вибухи поза селищем, але якихось значних руйнувань всередині не було.

Кількість перших колон російських військ з маркуванням Z було не порахувати, розповідає Степан.

— І я пам’ятаю ті перші дні: було неймовірно холодно, вночі температура повітря сягала -10 градусів морозу. І ці консервні бляшанки, які заїхали на територію, займали території сільхоз об’єктів. Російські військові ходили та шукали їжу, або чим зігрітися, шукали одяг. Вони грабували магазини, а також намагалися відібрати потрібне їм у людей.

Але ці військові проходили повз після короткого перепочинку у Чернігівці; вони рухалися далі у бік фронту – на Пологи. За словами нашого розповідача, ці формування були дуже змішані – частина була у гарному військовому спорядженні, а інші – у формі, в якій навіть штани не співпадали з курткою по забарвленню.

На початку березня почалися перебої зі зв’язком, зі світлом. Газопостачання в Чернігівці немає, тому населення грілося як могло: дровами та вугіллям. Через тиждень-два після появи перших “зелених чоловічків” почалися гуманітарні питання: проблеми із медикаментами, продуктами та іншим забезпеченням.

— В цілому, люди намагалися допомагати один одному хто чим міг: хто обмінювався продуктами, хто допомагав старшому поколінню (заносив додому продукти та потрібні ліки). Знаю, що був організований гуманітарний штаб, де люди просто збирали у кого що є. От за рахунок цього і намагалися підтримувати гуманітарну стабільність смт. Завдячуючи лише тому, що це селище, та люди мали якісь запаси, то так і виживали. Наш Чернігівський завод продтоварів перший час випікав хліб: там був запас дріжджів, муки. Знаю, що агропідприємства підвозили молоко людям за безплатно або якусь мінімальну ціну. Ніякого завозу товарів не було – починаючи з 10 березня жили на те, що є, і те, що люди поділили між собою. В аптеках все розкупили швидко, а на заправних станціях палива не було, – розповідає Степан.

Увесь березень постійної дислокації військ або окупаційної влади у Чернігівці не було. Були лише патрулі, які охороняли колони з російською технікою. Були військові, які зупиняли цивільні машини із самовпевненими питаннями: “Ну что там Кієв? Взялі?”, “Харьков, я уже знаю, наш”, “Почєму ещьо нє празднуєм?” та “Ми уже готовімся отмєчать побєду”.

Наприкінці березня на територію селища заїхала велика кількість тентованих автомобілів з особовим складом, який розташувався в місцевій школі-інтернат, і росіяни зробили там казарму – розмістили техніку типу КамАЗів та БТРів. За словами нашого героя, після того, як росіяни “закріпилися”, почалося беззаконня: викрадення автомобілів, людей, виклики місцевого населення на допити та перевірки, під час яких шукали лояльних або нелояльних до себе людей.

— Фактично, початок квітня – це початок створення маріонеткової влади, яка почала просувати ідеї про “асвабаждєніє”, “росія тут навсєгда” та про “начало мірной жизні”. Почалося замилювання очей населенню про те, що “войни нєт”. Але більшість людей розуміли що до чого, – наголошує наш співрозмовник.

Степан розповів, що, судячи зі знаків розрізнення, то військові, які зайшли на початку квітня, відносяться до росгвардії (військове формування рф, яке прямо підпорядковане президенту цієї країни, – ред.). Їх направили для “забезпечення порядку і тилу” та для здійснення… фільтраційних заходів на окупованих територіях.

Ці військові заходили в кожен будинок, перевіряли помешкання, проводили перевірку паспортів, шукали лояльних або не лояльних до себе громадян, українську символіку, зброю, а також збирали дані про людей, які служили або мають родичів з АТО/ООС. Також росгвардійці навідувалися до мисливців, що мали зареєстровану зброю для полювання.

— Ці росгвардійці прибули з Кавказу — з Дагестану та Інгушетії. Це стало зрозуміло з їхньої манери мови, їхніх імен. А потім наша маріонеткова влада у персоні Ілони Щипенко дякувала за гуманітарну допомогу саме республіці Дагестан, – розповідає Степан.

Саме під час цих масових обходів будинків та допитів громадян, після окопів та блокпостів, які почали з’являтися на території шкіл, виїздів та в’їздів у селище, мешканці Чернігівки зрозуміли, що почалася “активна” окупація. До цього, за словами мешканця Чернігівки, відбувалася “пасивна” окупація: селище жило з владою, яку само обрало, а всі російські військові були “транзитними”.

А що ж відбувається в Чернігівці зараз?

Місцева колаборантка Ілона Щипенко активно вдає, що у Чернігівці – все добре, а війна – вона десь далеко. Про це свідчить її, наразі закрита сторінка у соціальній мережі, на якій вона ділилася дописами про те, як гарно жити під новою “владою”.

А ось місцеве населення, з яким нам вдалося поспілкуватися на умовах повної анонімності, розповідає зовсім інше: до Чернігівки приїхали осетини, які й “царюють” в смт. В магазинах, куди потрапляє російський товар з АР Крим, встановили ціни в рублях та гривнях. Осетини встановлюють “данину” з власників магазинів, а для виїзду з селища потрібно мати пропуск з підписом колаборантки Щипенко. Аптеки порожні, а готівку зняти практично нереально. Педколектив більшості навчальних закладів звільнився, але є й ті, хто пішов на співпрацю.

У мережі російські інтернет-ЗМІ розповідають про те, що в селищі почав працювати гуманітарний штаб “Ми вмєстє с Росієй”, урочисте відкриття якого відвідав аж сам “віцегубернатор” Севастополя Сергєй Толмачов та координатор волонтерського штабу “Ми вмєстє – Сєвастополь” Станіслав Крутянский.

До речі, зверніть увагу на персонажа, який стоїть поруч із колаборанткою Щипенко (у фіолетовому):

Наш співрозмовник Степан розповів, що ім’я цього чоловіка – Аюб, а по-батькові – Ельдарович. Він виконує роль “коменданта” у Чернігівці, та, по суті, курує окупацію смт. Аюб Ельдарович доволі часто з’являється у кадрі – на фото або відео. Втім, робить він це доволі професійно потайки: попри те, що його обличчя добре видно та впізнаване, він ніколи не повернутий ним повністю в кадр, або ж фігурує там в окулярах від сонця. Через це його обличчя не впізнається нейромережами.

Знайти акаунт Аюба Ельдаровича у соціальних мережах нам не вдалося, втім ми змогли дістати номер телефону, яким “комендант” точно користувався на початку своєї “кар’єри” у Чернігівці: 0 (50) 211 94 69. Наразі слухавку він не бере, у популярних месенджерах за цим номером відсутній. А ось сервіс пошуку людини за номером телефону зміг дати нам невеликий результат, який підтвердив, що цей чоловік виконує роль “коменданта”:

Крім того, персонаж на ім’я Аюб Ельдарович з’явився і в газетці “Утрєнняя звєзда”, яку випускають у Чернігівці задля пропаганди. Як бачимо, “комендант” сидить до нас спиною:

Чому ми назвали Аюба Ельдаровича “персонажем”? Бо жоден з наших співрозмовників (ні ті, що залишилися в Чернігівці, ні той, що виїхав) не змогли назвати прізвище цієї людини, з подивом констатуючи, що вони його не чули. З цього можна зробити висновок, що саме “Аюба Ельдаровича” не існує, і що це вигаданий псевдонім працівника спецслужби росії.

Загалом, як нам розповідають, на окупованих територіях адміністративну владу здійснює саме комендант з ФСБ. Місцевий колаборант — секретар міськради, як от Щипенко в нашому випадку, чи якийсь там заступник мера, — виконує лише “декоративну” функцію, створюючи ілюзію легітимної влади. Колаборант з місцевих може щось радити коменданту, вказувати йому на прибуткові бізнеси, які можна “віджати”, або покинуту нерухомість, щоб розташувати окупаційні війська, але усі рішення приймає саме комендант-росіянин з офіцерів ФСБ.  

Окрім цього нам вдалося знайти сторінку військовослужбовця Салмана Баймурадова, який зараз знаходиться в Чернігівці. З ним навіть в Однокласніках встигли подружитися проросійські налаштовані місцеві мешканки:

Судячи з пропагандистських відео, в Чернігівці дійсно тиша та спокій, ніяких “хароших рускіх” немає. Ось, наприклад, відео з “суботника”, який провели “волонтери”, вдягнені у футболки штабу “Ми вмєстє с Росієй”. Суботник доволі забавний: головні герої активно метуть віниками ідеально чисту доріжку, а жінки, яких поставили висмикувати траву, ховають обличчя за козирками кепки.

Як ми розповідали вище, колаборантка Щипенко подякувала народу Дагестана та особисто Сєргєю Алімовічу (Мєлікову – голові республіки Дагестан, – ред.) за гуманітарну продукцію, засвітившись в пропагандистському сюжеті на дагестанському телебаченні. Цікаво, а сам народ Дагестана в курсі такої щедрості та чи згоден поділитися 50 тоннами продуктів? Особливо враховуючи, що, за розповідями місцевого населення Чернігівки, самі ж дагестанці на окупованій території продають місцевим товари першої необхідності, які прибули у якості гуманітарної допомоги.

Маргарита ОГНЕВА для “Запорізького центру розслідувань”

___________________________________________________________________________________________________

Ця стаття була представлена ГО «Запорізьким центром розслідувань» в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни». Зміст статті  є винятковою відповідальністю ГО «Запорізький центр розслідувань» i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війти та миру.