Запорізька історія: зберегти і впорядкувати під обстрілами
Багато речей починаєш цінувати лише тоді, коли починаєш їх втрачати. Лише коли ми почали втрачати під обстрілами нашу спадщину, то зрозуміли, як багато треба працювати задля її збереження. І як багато моментів у нас лишаються неунормованими
Запоріжжя стало потерпає від обстрілів. І потерпають не тільки люди, але й наша пам’ять. Частинки історії, пам’ять минулих поколінь, завдяки чому ми зберігаємо свою ідентичність. І як виявилось, нам ще треба вчитись гідно зберігати і відновлювати ці шматочки.
Спочатку — базовий глосарій (в нас на сайті є опція «ката», спробуємо всунути під неї), щоб ви не заплутались
Культурна спадщина – в цілому все, що містить пам’ять про те, що і як було сто чи тисячу років років тому у Запоріжжі чи Наддніпрянщині чи по всій Україні. :
ПОЯСНЮЄМО НА ПАЛЬЦЯХ
1. Матеріальна нерухома спадщина – найзрозуміліша. Будинки, храми, комерційна забудова старих часів
2. Матеріальна рухома спадщина – прикраси, одяг, предмети побуту, станки
3. Нематеріальна спадщина – традиції, рецепти, технології. Український борщ, козацькі вистави в Кінному театрі на Хортиці, вміння користуватись предметами побуту чи станками з попереднього пункту.
Пам’ятка історії – об’єкт, з яким пов’язані історичні події або життя значущої людини минулого
Пам’ятка архітектури – будівля, яка цінна своїм поважним віком та автентичним виглядом, що зберігся до сьогодні.
Пам’ятка містобудування – цілісний комплекс забудови частини міста, який має історичне значення і власний культурний контекст.
Щоб ви це вклали в себе в голові. Стара площа, яку спланували 200 років тому, поставили посередині фонтан / пам’ятник / церкву, а по періметру площі місцеві купці і посадовці збудували собі будинків та магазинів – це пам’ятка містобудування, як комплекс. Ті будинки, що вціліли на цій площі до наших днів – це пам’ятки архітектури. А два-три будинки з цих пам’яток архітектури, в яких жили / пили каву та вінішко/ працювали видатні письменники або державні діячі – це вже пам’ятки історії.
Охоронний договір – те, що дуже не люблять власники пам’яток. Документ, який фіксує детальний опис і вигляд пам’ятки історії чи архітектури і через який всі ремонти в такій пам’ятці можна робити лише через погодження в Міністерстві культури.
Був проєкт і є проєкт, але є нюанс
Будинок за номером 151 по проспекту Соборному вже став «корупційним мемом» через свою вартість і небажання влади надавати по ньому нормальну звітність.
Втім, на самому початку відбудови з цим будинком трапився дуже показовий епізод, який, тим не менш, досі лишається відомий лише вузькому загалу.
Першу версію проєкту робив архітектор Дмитро Романов, і вона мала саме реставраційний характер. Проєкт був про те, що треба ретельно і акуратно відновити будинок, який входив до архітектурного ансамблю проспекту. На містобудівній раді пропозиція всім учасникам сподобалась, її схвалили. Архітектор робив свою справу «для портфоліо», щоб було чим пишатись серед колег.
Але коли проєкт побачили посадовці міськради, то про реставраційні аспекти ніхто й чути не хотів. Мова йшла лише про те, щоб максимально збільшити кошторис, і в підсумку Романов відмовився від прав на цей проєкт, який докорінно змінили і «роздули».
Будинок почали робити за кошторисом, в якому все включено «по багатому». З повною заміною «історичної» плитки на фасаді, включно з цілою частиною, з планами на заміну усіх балконів на задньому фасаді. І зараз, на третьому році війни, коли в бюджетах все менше грошей, то ці витрати виглядають все менш своєчасними.
Отак проєкт реставрації адміністративним шляхом перетворили на проєкт реконструкції, ще й з завищеними цінами.
Офіційно місцеві архітектори і краєзнавці не хочуть коментувати цю історію, але в цьому викладенні ми почули її, з незначними варіаціями, від трьох учасників спільноти.
Що робити в таких випадках?
Катерина Чуєва, колишня заступниця міністра культури і гендиректорка Національного музею мистецтв Ханенків, визнає, що зараз законодавство з захисту спадщини дещо заплутане через різноманітну класифікацію пам’яток. І тому іноді простіше спілкуватись і робити все публічно, ніж йти «по процедурі».
“Як правило, працює публічний розголос і працює прямий контакт. Якщо йдеться про те, що якийсь проєкт докорінно змінюється і в ньому “гублять” реставраційну складову, то треба було про це казати одразу. Ходити на містобудівні ради та інші заходи, пильнувати, аби вони були підзвітними, а не закритими. Як тільки це опиняється в публічному просторі, такі складні кейси, це одразу набуває іншого забарвлення, і питання може по іншому вирішитися.
На етапі консультативних дорадчих органів також є можливість донести думку і включити її в процес через звернення, через публічну присутність, через висвітлення, обговорення і так далі. Іноді навіть сама присутність, як це буває в судах чи інших органах, робить чудеса” – вважає пані Катерина
Тонка межа між млинами
Дещо інша історія – «прильот» по млину Нібура. Запоріжці знають цю локацію як поворот з Автовокзалу на Космічний мікрорайон, де на перетині автодороги і залізничних шляхів стовбичить «коробочкою» вже радянський елеватор.
А пам’ятка архітектури млин Нібура – це шостиповерхова будівля у дворі поряд з цим елеватором. Млин було пошкоджено уламками під час «прильоту» С-300 два роки тому. І потім у його власника Максима Дрозденка почалась судова і бюрократична тяганина.
«В мене не було охоронного договору на млин, і зараз вже я бачу, що він потрібен. Але те, що є в документах Мінкульту як «щойно виявлена пам’ятка культури» – це ж не зовсім млин Нібура, про який всі люблять розповідати. Мінкульт вписав в цей перелік дещо іншу будівлю, яка була зведена вже в радянські часи замість знесеної» – розповідає він.
Дрозденко, за його словами, з’ясував ці моменти вже після обстрілу елеватору. І пішов судитись з Мінкультом за скасування його рішень з внесення «неправильної» частини будівель в Перелік. Попри свій складний характер, підприємець вже згоден укласти охоронний договір з містом на млин, адже тоді він зможе залучити якісь грантові кошти на відновлення будівлі.
«Тисяча порізів» від уламків
Серед постраждалих історичних будівель є й комплекс вокзалу «Запоріжжя-2». З цього району свого часу починалась забудова Запоріжжя вже російською владою наприкінці 18го сторіччя. Через обслуговування значної частини залізничного вантажного трафіку по вокзалу періодично били ракетами, і тамтешні будівлі, що знаходяться в зоні «підвищеної режимності», зараз потроху занепадають і руйнуються.
Але насправді десятки будинків на проспекті «дрібнесенько», але страждають від уламків. Адже від прямого влучання в один будинок страждають ще мінімум два, які з ним на одній лінії і ще 5-6 будинків довкола.
Свіжий приклад – «прильоти» по ДніпроГЕСу, через які було паралізовано рух по греблі. Так, постраждав саме ДніпроГЕС, але на оприлюднених фото були помітні ремонти сусідніх історичних фасадів, розташованих в 150-200 метрах.
Михайло Мордовський деякий час очолював Обласний краєзнавчий музей, а згодом пішов у «приватний сектор» музейної справи, і очолює Мережу крафтових музеїв. В нього – власна візія, що робити з будівлями, постраждалими від «прильотів».
«Фіксація має бути обов’язковою, і її треба робити з огляду на те, що це можливо, в майбутньому, буде пам’яткою або якщо це вже є пам’ятка, то це також і особливий вид фіксації. Така фіксація повинна відповідати на питання, чи можлива реконструкція, чи відновлення, чи реставрація такої будівлі? Тобто це робота не тільки представників екстрених служб. Має бути така розширена група, в яку будуть входити фахівці з різних галузей, в тому числі й реставратори, і історики, і культурознавці. і з огляду на те, як це буде все ретельно зафіксовано, занотовано і сфотографовано вже далі буде простіше відновлювати такі об’єкти.
А як відбувається сьогодні? Авжеж, зараз пріоритет це людські життя, і щоб врятувати людей, треба розчистити завали. Після цього вже починається інша стадія, і саме на ній втрачається дуже багато деталей, які могли би знадобитися під час реконструкції чи реставрації -вони просто вивозяться як будівельне сміття. Хоча, можливо, якісь елементи можливо або врятувати, або, скажімо так, в цю будівлю повернути, або хоча б зберегти це в якомусь музеї. Але про це поки в нас не думають. Потім почнуть думати, а буде вже пізно, адже більша частина таких елементів буде вже втрачена» – підкреслює Мордовський.
І наостанок, якщо змістити матрицю “минуле-сьогодення” на крок уперед, до “сьогодення-майбутнє”. Один з ключових моментів – це перетворення дещо банальних архітектурних конструкцій у певну цінність для майбутніх поколінь прямо сьогодні, під час обстрілів. Те, що сьогодні страждає від уламків та вибухів, буде через 50 чи 150 років пам’яттю про наше покоління для наших нащадків. Пам’яттю про той шлях, яких ми сьогодні проходимо заради волі і для себе, і для тих, хто буде після нас. І зберегти бодай частку обстріляного в тому вигляді, як воно є – теж завдання для нашого покоління.
Сергій Сидоров
Матеріал підготовлений у рамках проєкту ГО “Антикорупційний штаб”: “Розбудова спільноти активних громадян задля прозорої комунікації відновлення інфраструктури України внаслідок руйнувань, завданих російськими військовими”, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”.
Обговорення