ЗАлК, який можна приватизувати нескінченно

На заводі майже не лишилось, що запускати і відновлювати. Що не попиляли – то застаріло ще 30 років тому.

Незрозуміло, якої якості-собівартості буде продукція, якщо її таки ж почнуть виробляти на старих потужностях. А якщо робити щось нове, то циклопічні розміри старих радянських цехів не корелюють з потребами сучасної промисловості. Єдине виключення – працює невеличкий цех катанки, який займає маленьку частинку промислового майданчика і заради якого купляти все інше недоцільно.

Нащо/про що цей текст?

Директор ЗЦР Сергій Сидоров написав його ще півтора роки тому і щоразу постить його на своєму фейсбуці, коли до Запоріжжя приїздить хтось важливий з Києва і оголошує, що так, треба приватизувати ЗАлК. Фактична ситуація на руїнах заводу від візиту до візиту не змінюється, тому цей нарис не втрачає своєї актуальності. І ми його вирішили опублікувати в покращеному вигляді, додавши ілюстрацій та лінків та замінивши декілька виразів – після того, як ФДМУ оголосив що от, диво дивне, покупця з першого разу не знайшлось.

Отже, сам блог.

Ключова проблема ЗАлКу – це був один з найперших заводів у галузі масового виробництва алюмінію, на якому прогавили вікно можливостей для модернізації. Похідна головна проблема від того, що ЗАлК з найперших – він ДУЖЕ здоровий, сучасним заводам не вигідно бути такими.

З чого складається ЗАлК?

1. Основне виробництво – великий електролізний цех, про нього згодом, і трішки менший глиноземний. В гліноземному готували-фасували сировину, по трубах через вулицю вона йшла в електролізний цех, де її розсипали в електролізні «ванни»

2. «Сілумін» – де робили різні сплави кремнію з алюмінієм. Оксід кремнію йшов з того самого Глухівського кар’єру на Сумщині, який внізапна контролював Деріпаска всі ці роки.

3. Цех катанки – єдине, що зараз працює, бо його зробили на початку століття, нічоссі була ачівка. Працюють на давальческій сировині.

4. І так, для забезпечення усього цього окремий ремонтний цех, залізничний цех, і ще купа іншого підсобного.

Займає все описане десь 105-110 гектарів, ділянка досить складної геометрії, бо там ще Укрграфіт вписаний, як Бангладеш в Індію. На заблокованій російській вікімапії в попередні роки кожен цех попідписували, можете через VPN сходити потицяти та зрозуміти, що це шмат землі десь з половину Соцміста поряд.

Для порівняння, найбільший завод з виробництва алюмінію в Європі (Дюнкерк) майже вдвічі менше, 61 гектар.

Десь з початку 70х років працювало без змін основне виробництво алюмінію, електролізний цех, з кінця 70х – виробництво кремнієвих сплавів, “сілумін”. На момент зупинки наприкінці нульових цим виробничім лініям було 30-35 років відповідно. Як ще на початку століття казала моя мама, яку періодично від заводоуправління командирували водити гостей з галузі по цехах, “ми їм показували майже історію, як масове виробництво алюмінію ще починалось. Вже ні в кого такого не лишилось, а от у нас стоїть, і працює”.

Катанка новіша, вона працює десь з початку нульових, і її можна запускати в режимі on/off без шаманських танців з матюками, на відміну від старих цехів, для яких кожні зупинка-запуск – це чималий стрес. 

І так, все це дуже здорове (за виключенням катанки) як ви встигли зрозуміти.

Колись голова Ради громадського контролю НАБУ Антон Швець написав один з найкращіх своїх есеїв «Труба дымит, завод гудит», про масштаби радянської промисловості, які її в т.ч. вбили.

огромные метры советских заводов сразу возводятся в квадрат, если речь заходит о длине кабелей, и в куб, если речь заходит о прогреве, кондиционировании или аспирации имеющегося в наличии помещения. …..

Масштаб – это ого-го. Кто за это будет платить? Это актуальный вопрос.

Это же завод даже ФИГ В АРЕНДУ ВОЗЬМЕШЬ ЦЕЛИКОМ, чтобы работать начать. Потому что в кабеля, прочистку каналов и вытяжку ты должен зарыть состояние. Потому что организоваться процесс так, чтобы все это загрузить, это умереть нафиг надо, даже если Генри Форд пополам с Вандербильдтом. Потому что там только сто человек охраны надо посадить на периметр и на забор новый мерс потратить.

Коли я читав цей його нарис, то на кожному другому слові згадував рідний ЗАлК, куди мене ще до середини 90х водили  батьки. І куди мене в 2003му на два літніх місяці вписала мама підсобником в електролізний, аби прищепити відразу до важкої фізичної праці й стимулювати до розумової.

Антон не був на ЗАлКу, він сам з Макіївки, але масштаби і проблеми канонічного радянського промислового майданчика відображені так, ніби був.  Почитайте його текст повністю, там багато файного.

І так, це було лише питання часу – в який саме момент таке застаріле роздуте виробництво стане невигідним. Прийшов 2008 рік, почалась світова рецесія, ціни на електрику підвищились, в собівартості алюмінія е/е складала тоді більше половини.

Завод зупинився, і протягом десь чотирьох років це була одна з головних тем “на поговорить” для обласної влади – чи дадуть заводу диференційований таріф, типу дисконтік, щоб він запустився. Але ніц нічого не відбувалося.

Після Майдану на заводі почали пиляти метал, в 2014-16 роках почалась купа проваджень щодо розкрадання майна і демонтажу обладнання. На керівництво заводом зайшли ляшковці Філоненко й Лобіков з батальойну Шахтарськ, пішли всі ці приколи з блокуванням зборів акціонерів.

По старих новинах на «Наші Гроші.Запоріжжя» можна окремий огляд можна робити по цих провадженнях та причетних фірмах-особах.

За підсумками цього розпилу на основному виробництві заводу – в електролізному цеху – вирізали мідні шини. Можете подивитись головне виробництво заводу на гугл-мапс, електролізний цех – це низка з восьми довгих прямокутників.

Прямокутник – це «серія», шматочок цеху довжиною десь в 120-140 метрів, в якому чотири ряди електролізерів, загальною довжиною в 100 метрів, з урахуванням центрального проїзду між ними крізь увесь цех. На кожен з чотирьох рядів електролізерів, або електролізних ван йде на 100 метрів пакет мідних шин, які постачають на ці ванни струм епічної потужності. Шина – це пласт міді десь 10*60 см в розділі, в пакеті їх чотири чи п’ять.

Коротше, це реально тисячі тон міді на мільйони, які протягом декількох років різали та вивозили.

Але формулювання правоохоронців і політиків, що то було знищення виробництва алюмінію і кремнію, я вважаю некоректним. Не можна знищити те, що вже померло через свою неефективність і величезну застарілість. Інше питання, що мільйони від цієї міді та іншого металу можна було витратити на те, щоб зробити старий промисловий майданчик більш придатним для сучасного виробництва, оцього самого залучення інвесторів.

І відповідно, про це саме залучення інвесторів, себто підготовку до приватизації.

Коли ФДМУ оголошує, що вони «починають підготовку ЗАлКа до приватизації» – це знову ж таки формулювання з купою невизначених факторів. Тому що незрозуміло, що саме будуть виставляти на приватизацію, пропонувати омріяним інвесторам. Це, власно кажучи, головне питання.

Виробничі лінії? В електролізному вони відсутні, бо порізані на метал. На силуміні – незрозуміло, чи вцілілі пічки працюють, скільки вони ще можуть пропрацювати. І як воно буде, заради однієї досить невеликої лінії будуть весь завод віддавати? А навіщо? Аналогічно – якщо на приватизацію будуть виставляти лише цех катанки, навіщо до цього маленького компактного цеху все інше?

Будуть віддавати весь майновий комплекс чи його значну частину, корпуси з підведеними комунікаціями? А навіщо в сучасній індустрії величезні неергономічні радянські будівлі? Див. вище есей Швеця, плюс можете погуглити сучасні алюмінієві заводи –  згадуваний Alvance Aluminium Dunkerque і New Zealand Aluminium Smelter. Ви побачите, що там все компактніше і за висотою, і за площею.

Будуть віддавати просто промисловий майданчик, браунфілд, у якого досить непогана і потужна підстанція, інші комунікації і підведена окрема залізнична колія? Тоді треба займатись демонтажем цехових будівель, чи покладати цей обов’язок на інвестора вже.

Земля під територією заводу виділена в натурі окремими клаптиками – підстанція, катанка, залізничне депо. Земля під виробничіми цехами досі на основі ще пост-радянського держ.акту на користування. Або тому, що немає грошей на замовлення проектів землеустрою на чималі ділянки. Або тому, що ФДМУ просто ще не знає, що саме на цих безкрайніх просторах можна приватизувати, і на розробку проекту чого треба звідкись діставати гроші. 

Вибачте за не дуже охайні лінії, але от географія ЗАлКу саме на кадастровій мапі і ви можете бачити, яка частина землі оформлена. Менше 10% площі займає цех катанки, єдина річ, що приносить там зараз гроші. Підстанція виділена через свою важливість. Її будували досить потужну під потреби електрометалургії, і від неї можна заживити багато що. Коли в далекому 2018 році Володимир Кальцев презентував свої плани по ТРЦ в сквері Тарасова, він розглядав її серед варіантів підключення.

Але, прильоти по «промці» в Запоріжжі та пошкодження від них – це одна з непублічних речей, на ЗАлК прилітало неодноразово, і в якому стані зараз навіть ті його «шматочки», що працювали до 24 лютого, сказати важко.  

Відтак, приватизація ЗАлКу – це питання, яким можна займатись і проголошувати, що триває процес, майже нескінченно. Можливо, в мене вже онуки з’являться, а від керівництва ФДМУ в десятій ітерації хтось буде приїздити до Запоріжжя, щоб потім оголосити, що триває підготовка до приватизації. 

Що буде далі?

Скоріш за все, після декількох невдалих спроб аукціону ФДМУ прийде до думки, що треба «різати слона» та спробує розпродати ЗАлК частинами – цех катанки, підстанцію, заводоуправління, і так далі. Це буде довгий процес виділення цих шматочків в окремі об’єкти і в нас буде нагода запостити цей текст ще раз )))